«Абетка війни» Євгена Степаненка і Соломії Степаненко для мене особисто замкнула певне коло. Так  трапляється, коли дві чи більше випадкових зустрічі або розмови раптом стають поруч, і ти розумієш, що це далеко не випадковість.

Якось ми познайомилися з однією родиною, яка складалася з мами і трьох донечок. На момент нашого знайомства тата у них уже не було, тато загинув на війні. Ми здружилися, і наймолодша дівчинка, Амелія, розповіла, що вона досі пише татові листи. Пише на небо.

Мене це вразило, я не могла не думати про дитячу руку, яка виводить рядки для тата, без жодної надії отримати відповідь. Ця думка, це знання було таким болючим, що я написала вірш, який  мій чоловік, тодішній музикант, а теперішній солдат Святослав Бойко, перетворив на пісню. Пісня так і називається, «Татові на небо», і у кліпі знялися і побратими тата Амелії, і сама дівчинка. У цій пісні тато відповідає на листи своєї дитини.

І от минули роки, і переді мною лежить книга, що складається з листів доньки до тата на фронт. І найголовніше – з татових відповідей на ці листи.

Ця книга має присвяту від автора, вона «присвячується дітям загиблих побратимів та посестер. … Ми не забудемо вас, і ваші діти — це наші діти. Честь!»

Можу тільки уявити, яка це велика відповідальність – говорити не лише своїм голосом, а ще голосом тисяч полеглих, які – я не сумніваюсь у цьому ні  на хвилину – б’ються і б’ються грудьми об невидиму перепону, шукаючи можливості хоч словом, хоч сном, хоч птахою у вікно передати вітання своїм дітям, сказати їм найважливіше, пригорнути і підтримати. І у них виходить, мусить виходити, бо як же інакше?

Книга щемка, відверта до стану оголеної шкіри, дуже щира і чесна. Бо найменша фальш у такому форматі звучала б фанфарами, вона б не різала око, вона б зарізала все, і сприйняття, і читацький інтерес, і взагалі бажання брати до рук хоч якісь книги на довший час. Тому я глибоко вдячна за цю щирість, за делікатний, ніжний тон розмови, за парний танок-імпровізацію тата і доньки, у якому жодна сторона не стратила і не порушила крихке партнерство, залишаючись при цьому собою.

Донька пише татові про свої сумніви і надії, про маленькі і великі новини свого життя з того крихкого і вразливого віку, коли сьогодні ти іще граєшся барбі, а завтра з абсолютною чіткістю розумієш, що ти вже доросла, доросліша за багатьох своїх однолітків і доросліша за багатьох дорослих. Це ті півтора-два роки нашого жіночого становлення, які визначають твою подальшу долю, це відчуття і досвід, пам'ять про які кожна жінка носить з собою.

А тато відповідає їй з війни. Пише про побратимів, про страх і обов’язок, про життя на землі і під землею, про свої власні відкриття. Про те, як він за ними з мамою скучив, про фронтових котів і песиків, про те, що нас відрізняє від одних людей і поєднує з іншими. Татів голос спокійний, трішки втомлений і дуже надійний.

Я рекомендую «Абетку війни» без застережень. Вона унікальна, дуже красива (ілюстрації Світлани Фесенко – ще одна складова магії, вони неймовірні), смішна, зворушлива, з правильними акцентами. Ця книга допоможе багатьом, стане порадником і розрадою і дорослим, і дітям.

Мені здається, я можу рекомендувати її і як колега по письменству, і як дружина військового, і як мама, чиї діти щодня дзвоніть татові на фронт і ведуть розмови, подібні до тих, які оселилися в «Абетці».