Втрата… Це  слово, як не прикро, але стало частиною нашого щоденного лексикону. Втрата – це завжди боляче і тяжко. А коли ти  підліток, то життя взагалі може здатися непосильною ношею. Але… Скільки б ми не чули вислів «найтемніша ніч – перед світанком» – переконатися у її доцільності можемо лише на власному досвіді. Або прочитавши таку щемку та щиру повість, як «Кеди в небі».

 

«Подумки балакати з тією, яка тепер живе лише в моїй голові.

З мамою».

 

Інфо про ГГ: Леся. На перший погляд – звичайнісінька підлітка-восьмикласниця із пухнастим кульбабковим волоссям, заплетеним у колоски.  Їй подобається навчатися, читати класні книжки та слухати «The Hardkiss». Не надто любить виділятися з натовпу. Особливо після того, що сталося…

Втрата найріднішої у світі людини розділила її життя на «до» та «після»…

«Я перестала бути собою  – дівчиною, в якої були гарні  (або ні) очі, кльова (або ні) фігура, якісь зацікавлення і симпатії. На мене лягла тінь маминої смерті, і я дуже довго з-під неї вибиралася. Може, тому, що не надто й хотіла. Бо так принаймні трохи відчувала, що мама досі є в моєму житті».

 

Коли втрачаєш найближчу людину – переживаєш різні етапи горя: нерозуміння, неприйняття, суцільний біль та гнів… Тобі здається, що ти сам-один – проти усього світу… Леся вирішує провести власне розслідування:  чому насправді відбулася трагедія? У ході цієї майже детективної історії дівчинка не тільки розгадає деякі таємниці минулого мами, а й знайде того (тих), кого аж ніяк не сподівалася зустріти…

«Мама колись розказувала, як носила мене під серцем. Щодня я ставала важчою – але це, запевняла вона, була приємна тяжкість. Тепер я ношу у серці свою маму. А вона щодня стає легшою. Пропадає запах, звук сміху. Блякнуть спогади. Стираються фрази. Так, ніби вона вивітрюється з мого серця і скоро її там зовсім не буде».

Тинейджери, на жаль, бувають байдужими до чужого горя. Серед них трапляються заздрісні, вороже налаштовані, злі. Так, замість підтримки, Леся опиняється не лише  у суцільному коконі самотності, а й стикається із булінгом та ненавистю «королеви класу». Як пережити це щоденне пекло ?

У найнесподіваніший момент дівчинка отримує у подарунок яскраво-червоні кеди, які стають для неї символом власної внутрішньої сили, ідентичності, свідченням того, що вона – Є.

«… у мене відчуття, ніби я вбрана в якийсь світловий плащ, і всі її слова просто згоряють в цьому світлі, не долетівши до мене…»

Ця повість  –  про втрату,  яка випалює все всередині, залишаючи саме згарище  і, здається, життя вже ніколи не буде барвистим, радісним, яскравим. Адже  у такі періоди тотальної самотності виникає відчуття, наче нічого вже не має сенсу.  

Вона про підступну пастку депресії, у яку так легко потрапити, але так важко з неї вибратися. Про надію, що з'являється у найкритичніший момент, коли ти вже розчарувався у всьому та всіх. І людей, –  які допоможуть тобі втриматися над прірвою. 

Віталіна Макарик написала світлу та щемку, важливу та душевну історію для і про підлітків, що допомагає справлятися із бідою і проживати біль, розчарування, горе. Вона вчить вірити у дива (попри все!) та цінувати тих, хто поряд.

Книга дійсно з тих, які написані серцем, а цитати з неї хочеться зберігати у своїй душі та пам'яті, мов дорогоцінні скарби…

 

Є нестерпні дні – але ти дихай. Просто дихай. І розкажи про свій стан тим (тому), кому довіряєш. Вони допоможуть.

 

«Кедам в небі» притаманний і вайб підліткових розваг:

- зависання у хіпстерській кав'ярні «Люкке»  (яка, до слова, має не тільки акаунт у Інсті, але й існує в реалі! Я б таку із задоволенням відвідала!);

- тусівку крутих «Крилатих» райдерів  (Алекс, Джо, Террі, Еліс – я полюбила їх усіх! А їх трюки на великах  – то як стиль життя!);

- захоплення відеоблогінгом та фотографуванням …

 

Хто такий Алекс Вітер (Alex Wind) із неслухняними кучерями та очима кольору кави ? І яку роль він зіграє у житті головної героїні?

 

«Алекс притягнув мою долоню до себе і легенько поцілував. І дивився на мене так, що я зрозуміла: йому й не треба більше нічого казати. Що подумки він став поряд зі мною, взяв половину того вантажу, який багато місяців лежав на моєму серці, і поніс його далі».

 

Від спустошення – до життя. Від темної ночі – до ніжного світанку. Від сірості та непомітності – до яскравих «Кедів в небі»…

«На площі ганяли голубів дітлахи, райдери на велосипедах вигадували різні трюки – більше для себе, ніж для глядачів, які потрохи збиралися віддалік. Спокій, мир, тиша. Вечірнє небо над багатоповерхівкою світилося золотим сяйвом, ніби портал в інший світ».

 

І, попри все, давайте вірити, що у кожного із нас попереду – ще буде щастя! Тож приємних і затишних вам читань!