«Сад відпливає» — це водночас дуже важка і дуже потрібна книга оповідань Іди Фінк. Важка, бо в ній не просто історії, а живі голоси мертвих людей, які розповідають про Голокост так відверто, як ніколи не могли розповісти. Потрібна, бо в ній міститься пам’ять, яку має берегти в собі кожен.

Нове видання в перекладі Наталки Римської та з обкладинкою Назара Яремчука чекає вас у книгарнях, а просто зараз хочемо поділитись деякими цитатами із книги. Щоб ці живі голоси мертвих людей промовили саме тут і тепер.

***

Світанок дозрів, і встало сонце. Уже п’ятнадцять хвилин тривала війна.

***

Увійшла до кімнати і щільно зачинила балконні двері, так наче вони могли їх захистити від усіх недобрих справ тієї ночі.

***

— Не жартуй зараз. Це важлива ніч.

Обняв її рукою, відчув, що вона тремтить:

— Мила, ніч важлива, бо наша...

***

— Скільки тобі років?

— П’ятнадцять.

— А мені двадцять. І я вже застрелив сімнадцятьох.

***

Кожен вихід за поріг дому в ті дні ставав дорогою в невідоме, а радше в докладно невідому загибель, від якої, щоправда, не берегли також стіни кімнати.

***

Через кілька днів уже була війна. У перші дні я пізнала страх перед бомбами, дитячий і смішний, порівняно зі страхом наступних днів — страхом перед людьми.

***

Ніколи він не належав до грона близьких мені людей, і зізнаюся, що звістку про його смерть, почуту після війни, я прийняла з певним байдужим смутком. Стількох близьких, дорогих осіб треба було оплакувати...

***

Євреям не вільно було залишати місто без перепусток. А перепусток не видавали.

***

Щось раз і назавжди завершилося, замикалося якесь коло. Формулюючи цю важку думку, вжив займенники «щось», «якесь» — боявся великих слів, хоча тут як ніде вони були б на місці.

***

Його долоня й мороз — це все, що пам’ятаю з тієї ночі.