Нещодавно у «Видавництві Старого Лева» вийшла книга львівського живописця Андрія Гуменюка (Кельта), який із початком російсько-української війни облишив палітру й пішов доб­ровольцем на схід. Саме війна спонукала автора почати писати. «Африка» Андрія Гуменюка — це відверта розмова про війну. Так, саме «розмова».Таким словом автор визначив жанр цієї книги і доповнив її своїми ж ілюстраціями та світлинами з фронту. Тут немає вигаданих ситуацій і образів — все написано на реальних подіях, усі події прямо чи опосередковано пов’язані з війною. Це не репортаж подій, і часова послідовність тут відсутня, це чесна розповідь, як вона є, від очевидця.

Про шлях автора від читача до письменника — у розповіді Андрія Гуменюка.

 

***

Як я зрозумів щось про книжку. Або мій стосунок до літератури.

В дитинстві ми з братом близнюком Петром погано їли. Погоджувалися їсти лише тоді, коли бабуся читала нам вголос. Коли вже навчилися самі читати, то одну книжку читали разом: один робить роботу, а інший — читає вголос. Потім мінялися. В читанні у нас не було всеїдства. Літературу нам радила мама. За німців вона була вчителькою, а після повернення з таборів працювати за спеціальністю їй було заборонено. Отож ми з братом і були об'єктами професійної діяльності мами. Літературу нам підкидали українську і іноземну. Тоді, звісно, такої кількісної навали літературних текстів не було, тому виходи певних творів в певних середовищах викликали фурор, як от «Мальви» Р. Іваничука, «Собор» О. Гончара, «Диво» П. Загребельного тощо.

 

Багато літератури перечитав, коли служив у совіцькій армії (маю такий гріх). На Далекому Сході у військовій частині, де служив, була класна бібліотека: там було багато раритетів ще з 19 століття, прекрасні мистецькі альбоми з гравюрами.

 

Вже коли пахло розвалом «Імперії зла» — вибухнули літературні угрупування «БуБаБу», «ЛугоСад»… А потім, у 1989-му, коли мені вдалося пів року пробути в Канаді, я жадібно пожирав «Розстріляне відродження».

 

І вже з відновленням нашої Незалежності стався справжній вибух української літератури. І це Пісня.

 

***

Щодо мене не як читача, а ніби пИсателя.

То що ж сказати? В школі писав твори, як рідненькою, так і окупаційною на «5». З літератури оцінки вже були скромніші. Писав багато листів. Особливо, коли був на заробітках в Гамерицькім краї. Якось навіть Юрко Винничук хотів опублікувати їх в газеті «Поступ». На жаль, ґаджети вбили епістолярний жанр.

 

Будучи спраглим за рідним заробітчанином в Гамерицькому краї, в кінці 90-х я написав п'єсу «Подорожній». Це був мій перший свідомий літературний чин. П'єска так і залишилася у рукописному варіанті. Вона читалася у вузькому колі заробітчан, переважно при чарці, і користувалася успіхом. Пізніше читав її у вузькому колі близьких мені театралів, і теж з успіхом. На тому літературна кар'єра п'єски закінчилась. А може просто призупинилася?...

 

***

Про «Африку»

Знову полізти в писателі спонукала мене ця клята війна. Книжка писалася потроху, повільно, короткими новелками. Спочатку писалася для себе. Писав про те, що бачив і пережив. Записував свої думки, які викликало пережите. Коли вже назбиралася певна кількість новелок, я  почав ліпити якусь цілість. Так і народилася «Африка».