Жанна Бенамер народилася 12 липня 1952 року в Айн-Млілі в Алжирі. Батько її був алжирець, а мати італійка. Коли Жанні виповнилось п’ять з половиною років, сім’я – рятуючись від насильств Алжирської війни – покинула Алжир і поселилася у Франції, у місті Ля-Рошель.

У дитинстві Жанна послуговувалась арабською – рідною мовою батька, нею вона також спілкувалась з однолітками, а французькою мовою навчалася в школі.

Писати почала дуже рано – короткі оповідання, казки, вірші, п’єси. Вчилася у Вищому театральному училищі драматичного мистецтва, потім на філологічному факультеті університету в Пуатьє, де слухала курси філософії та історії мистецтва.

З дипломом учителя викладає літературу в середніх школах кількох французьких міст. У 2000 році повністю присвячує себе літературі. Пише вірші, прозу, твори для молоді, які публікували французькі видавництва «Ґі Шамбелан», «Деноель», «Тьєрі Маньє», а від 2006 року – видавництво «Акт Сюд».

Поштовхом до літературної творчості було бажання перетворюватися, удосконалюватися. Вважала, що письменство дасть їй змогу відкрити для себе інші простори, нові горизонти, подивитися на світ інакше, навіть якщо йдеться про одне й те саме.

Перший вагомий літературний успіх – премія ЮНІСЕФ – прийшов до неї у 2001 році після появи книги «Дурепи» (Les Demeurées). Інший твір – «Мити тіні» (Laver les ombres) – удостоєний премії Центру книги Пуату-Шарант.

У 2013 році роман «Профани» («Profanes«) нагороджено Гран-прі RTL-Lire.

Історія, яку Жанна Бенамер оповідає у книзі «Заручники душі», нагородженій 2016 року літературною премією Жакі-Букен, глибоко вражає.

Головний герой твору Етьєн, військовий репортер-фотограф, переживає складний, драматичний період свого життя. Під час одного з відряджень в охоплену війною країну він опиняється в полоні в арабських фундаменталістів. Коли нарешті його звільняють, перед ним постає проблема повернення до нормального життя. Йому доводиться долати психологічну травму, у чому йому допомагають мати Ірен та його друзі.

«Заручники душі» – історія про те, як довго і важко дається наука життя в умовах свободи. Етьєн повертається до своїх витоків: у село, де минуло його дитинство, до втомленої безнастанним очікуванням матері, яка виростила його без батька. Тут на нього чекає вірний друг Енцо, столяр-червонодеревець, який у вільний час полюбляє грати на віолончелі й літати на параплані.

Морально підтримати Етьєна приїжджає в село його подруга дитинства Жофранка, адвокатка у правозахисній організації в Гаазі. Вона допомагає жінкам – жертвам війни, що зазнали насильства, – знайти в собі сили свідчити в суді про пережиті ними жахи.

Мати Етьєна Ірен та Енцо – люди, що буквально вросли у розмірене, повільне сільське життя. Вони – повна протилежність Етьєну і Жофранці, які не можуть жити без сильних емоційних потрясінь, тому й знайшли себе у сферах, що вимагають від них дедалі більших емоційних зусиль.

Попри любов і дружнє ставлення близьких, Етьєн відчуває себе немовби окремішнім, йому ніяк не вдається повністю відновитися від жахів пережитого. Він усе ще почувається заручником, і не лише фізичним, заручником по тілу – адже викрадачі полонили його як товар для обміну. Він є також «заручником душі», бо відчуває, що не належить собі й позбавлений того життя, яким жив до полону.

Заручницею душі є також мати Етьєна і його кохана подруга Емма. Такими їх робить постійне чекання, на яке їх прирікає своїм неспокійним і непостійним життям Етьєн. Емма звинувачує його у цьому: «Щоразу, коли ти їдеш і поки не повернешся, я почуваюся заручницею».

Яка ж частка заручника в кожному із нас? Ми є заручниками «кого» чи «чого»? Ці питання Жанна Бенамер ставить у своїй книзі.

Романістка досліджує тему особистого простору душі, що є продовженням фізичного тіла: «Тобі здається, що ти знайшов душевний спокій, але ти помилився, бо життя дуже винахідливе, воно знову й знову порушує твій спокій. І тобі знову доводиться кудись вирушати».

Роман «Заручники душі» накреслює шляхи до істинної свободи – тієї, яку вдасться знайти, лише осягнувши потаємне в самому собі. Його можна вважати поліфонічним твором, у якому відсутнє домінування авторського погляду на світ і кожен з героїв має право дати цьому світові власну оцінку.

І справді, в романі Жанни Бенамер теми то віддаляються, то переплітаються, об’єднуються: дружба, кохання, любов до життя, до музики, стосунки матері й сина, дружини і чоловіка, жінки і коханого, смерть, варварство і жорстокість, співчуття до стражденних, нещасних, рівно ж, як і вічні теми пошуку сенсу життя, гуманності тощо.

Тема чекання червоною ниткою проходить через увесь твір: очікування тих, хто поїхав кудись дуже далеко, як-от Етьєн, котрий постійно мандрує, бо такий його фах, або як його батько Луї – мореплавець, для котрого мандри є уподобанням. Рідним, що залишилися вдома, доводиться їх чекати, відчуваючи пригніченість, тривогу і сум’яття.

Але любов і надія розчищають завали в людських серцях.