«RECвізити»: інтерв'ю в режимі нон-стоп
29.03.2016
Тетяна ТЕРЕН. RECвізити : Антологія письменницьких голосів : у 2-х кн. / Світлини Олександра Хоменка. – Львів: ВСЛ, 2015.
Авторський проект Тетяни Терен є не просто журналістською забаганкою записати якнайбільше інтерв’ю із сучасними письменниками. Тому що він народився з любові до живого слова і з болю неминучих утрат у мистецькому середовищі – з бажання зберегти творчі голоси для майбутніх поколінь у їх найчистішому вигляді. І завдяки професійній фотокамері Олександра Хоменка їй вдалося створити справжню магію на сторінках своєї книги: перетворивши звичайні бесіди навколо простих речей, присутніх у житті і творчості кожного творця слова, у майже афористичні одкровення – такі собі "гарячі" портрети, схоплені в режимі нон-стоп.
Правда, поверхово оглянувши, ці тексти можна помилково зарахувати до чергової серії збірників журналістських інтерв’ю. Ніде правди діти, що Тетяна Терен, яка має досвід власне як телевізійної журналістки, використовує інтерес своїх колег до надто відвертого «занурення» у приватне життя знаменитостей. Саме цей етичний аспект межі між публічним та приватним простором міг би серйозно відлякати письменників від участі у проекті. Однак, мені здається, що коли вони б взяли до рук цю, вже готову антологію, то б могли кардинально змінити своє ставлення до цього проекту. Адже сама ідея збереження для історії «живого голосу» письменника як людини певної епохи виходить далеко за рамки суто журналістської логіки, і тут Тетяна Терен постає у ролі неординарної дослідниці літератури – вона поводить себе, намагаючись залишатись «невидимим інтерв’юером», уже не просто як журналіст, а, власне, сама стає письменником, перетворивши записані «голоси» в цілісний текст-«портрет», який від першого інтерв’ю і до останнього співрозмовника сприймається як суцільний роман-полілог – роман про сенс життя…
Звісно, найцікавішим наскрізним сюжетом в антології є цілий роман епохи шістдесятництва, який невидимою ниткою сполучає різні покоління письменників. Від Андруховича, який вважає шістдесятників якимось «бронзовитішими», патріархальнішими за інші покоління, і до Віри Вовк, що описує їх у світлі «без заздрощів і конкуренції», мимоволі передаючи естафету і Драчеві, який вважає, що саме Загребельний сприяв появі цілого покоління шістдесятників, і Голобородькові, котрий зізнається, що його «зіпсували» Світличний з Дзюбою, бо таких людей насправді «дуже мало». Ідучи від Дзюби, переконаного, що «на сьогоднішнього рафінованого поета» шістдесятники можуть «здатися запростими» аж до Забужко, яка взагалі сумнівається в однозначності самого поняття «шістдесятництво», мовляв, «скільки різношерстого люду під цю парасольку заскочило», важко не погодитися, що кожен з митців правий по-своєму: і Кіяновська, яка стверджує, що її покоління не існувало для тих людей; і Павличко, який підкреслює, що він «не шістдесятник»; і Пагутяк, якій у літературу допоміг увійти поет-шістдесятник Віктор Терен; і навіть Щербак, котрий «номером один серед шістдесятників» вважає Віталія Коротича як «взагалі непорядну людину». Звичайно, у цьому «сюжеті» дуже і дуже бракує свідчень Валерія Шевчука, які б стали органічним доповненням до його книги спогадів про шістдесятницьке оточення – «Ті, котрі поруч». Хоч, правда, «голос» В. Шевчука – того, який не терпить, щоб «із ним носилися, як з писаною торбою», – певним чином збережений завдяки симпатії та довірі Г. Пагутяк у розмові з нею до цього письменника.
У книзі Тетяни Терен усе – від назви, присвяти, світлин і до найменшої паузи між ключовими фрагментами розмови – наповнене серпанком невидимої гри подвійних смислових інтонацій. Так, саме поняття «реквізит» використовується у мові як багатозначний термін. Зокрема, у документознавстві – для позначення важливих елементів структурування офіційного тексту і в кіно-театральній практиці – як сукупність справжніх чи бутафорських речей, необхідних для вистави або кінозйомки. Однак Т. Терен додає йому ще власного інтерпретаційного смислового наповнення через гру з написанням слова: «RECвізит», сполучивши непоєднане: технічне поняття («REC» як функція відеозапису) та значення слова «візит» як «офіційні відвідини кого-небудь». Створюючи ілюзію «живої бесіди», авторка ідеї намагається зруйнувати стереотип інтерв’ю як «офіційного візиту» за т.б.м. підготовленим сценарієм (ці зустрічі переважно записані в домашніх умовах!). І тут їй допомагає ентузіазм, помножений на довіру до співбесідника та власну внутрішню інтуїцію.
Замінюючи журналістський «питальник» на такий собі «нотатник реквізитів» – «день сьогоднішній, самохарактеристика, батьки, місце народження, сім’я, діти, пошук себе, робота з текстом, означення найважливіших слів і понять», та обмежуючи свою присутність лише преамбульною характеристикою свого «героя», Т. Терен досягає очікуваного, але й несподіваного, мабуть, і для неї самої, ефекту «нон-стоп», коли митець починає на очах «розкриватися» як «запашний бутон» і постає у надзвичайно довірливому образі. Коли й читач починає розуміти і відчувати ту невловну мить розмови, з якою двічі в одну річку ніколи не ввійдеш…
А ця мить розмови - це саме те, що ми бачимо крізь письменницькі «окуляри» в режимі «REC»: людину з її бажаннями жити і творити та небажаннями ділитися своїми бажаннями, бо вона не просто скидає перед інтерв’юером свої «літературні окуляри», позбавляючись страху бути смішним чи неадекватним, а навіть довіряє людині з мікрофоном іноді більше, як священику-сповіднику. Саме так можна сприймати зізнання Андруховича в тому, що «він ніколи повністю не прочитав Біблію», чи Прохаськове не-встигання «звертатися до Бога, коли є справді кризова ситуація», або ж одкровення Павличка: «Я не вірю у Страшний Суд…». Особливо відчувається, що всі «герої» антології навіть не намагаються приховувати своїх психологічних чи фізіологічних проблем (як Драч – проблеми заснути чи Пагутяк – свого невміння «знайти порозуміння з чоловіками») або роблять це особливо делікатно, як Т. Прохасько, якому «некоректно і неетично говорити про шлюб», бо «себе погано проявив у цій інституції».
Безперечною заслугою Тетяни Терен є її уміння «розговорити» письменника настільки, особливо серед старшого покоління, що він мимоволі починає, сам того не підозрюючи, абстрагуватися від власних попередніх суджень, оцінок, спогадів про минулу епоху. Однак не завжди. Іноді у тексті відчувається певна натягненість бесіди, особливо серед тих «героїв», які мовби ховаються за свої досягнення (як І. Драч, який пишається тим, що його вірші не залишаться непоміченими поруч із світовими, і тим, що є і зараз «затребуваним чоловіком») чи патріотичні почуття (як Д. Павличко, який єдиний попросив ознайомитися наперед із списком питань і прийшов із заготовленими відповідями).
Загалом усі інтерв’ю-портрети за своїм художньо-стилістичним рівнем є дуже різними, зрештою, на це впливає і сама письменницька особистість, і її бажання іти на контакт (хоча Тетяна Терен намагається максимально цю різницю нейтралізувати!). Та все-таки невідворотним є той факт, що деякі з них зацікавлюють більше, а інші – менше. Так, історії письменників старшого покоління особливо інтригують своєю відвертістю (але не завжди – як на мене, І. Калинець, здається, не відкрив нічого нового про себе, чого в той чи той спосіб не проговорює на своїх «творчих зустрічах»). Для цілісної картини освітлення літпроцесу бракує у ній «голосів», скажімо, решти (окрім Андруховича) «бубабістів» (В. Неборака, О. Ірванця); Микола Воробйова – з тих, що ще залишились із представників «київської школи поезії»; Василя Герасим’юка, «без якого не було би конкурсу “Гранослов”»; Наталки Білоцерківець і Людмили Таран; а з наймолодших – тих дівчат, що сформувалися на емоційному заряді (як вважає Кіяновська) «ММЮННи ТУГи», передусім Мар’яни Савки та Наталки Сняданко. Та й багатобарвні, багатодзвінні «голоси» сестер Дзвінки і Богдани Матіяш могли б якісно увиразнити ці книги, наповнивши особливим теплом «світ у найдрібніших деталях», у який дозволила читачеві зазирнути Леся Воронина…
Утім, судячи з натяків харківської журналістки, можна сподіватися на продовження. Тому книги, які вже побачили світ, є певним «розігрівом» для цього прецікаво закроєного Задуму, який уже на початках виразно засвідчив свою місію. А попереду найінтригованіше очікування – обіцянка журналістки поступово викладати свої відео у мережу, щоб кожен зміг «почути й побачити, як усе було насправді».
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно