"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Дронь Артур

У романі «Останні дівчата» американський письменник Райлі Сейґер розповідає про те, на чому багато трилерів і фільмів жахів зазвичай закінчуються. У Сосновому котеджі відбулися жахливі події із численними жертвами, пережити які вдалося лише одній дівчині. Але що з нею буде потім? Як вона повертатиметься до нормального життя після всього, що бачила? І найголовніше — що остання дівчина робитиме, коли минуле знову до неї наблизиться?

Після виходу книги Райлі Сейґер дав інтерв’ю сайту «Bloody Flicks», у якому розповів про ідею та сюжет роману, його написання, а також своє ставлення до слів Кінга, який назвав «Останніх дівчат» «великим трилером». Тепер книгу Сайґера можна прочитати українською в перекладі Романа Гардашука і художньому оформленні Івана Шкоропада, тож ділимось також перекладом цікавої розмови з автором.

— Розкажіть нам про ідею книги «Останні дівчата». 

— Два роки тому я дивився фільм «Геловін». Звичайно ж, на сам Геловін. Я бачив його багато разів раніше, але з якоїсь причини цього разу почав думати про кінцівку. Цей та багато інших фільмів жахів закінчуються однаково: з поганим хлопцем, якого вже перемогли, та останньою дівчиною, яка залишилася живою, щоб розповісти історію. Мене вразило, що, хоч ці кінцівки, здавалося б, мають бути щасливими, вони насправді зовсім такими не є. Більшість персонажів мертві, а героїня отримала фізичні та психологічні травми. Після титрів у цієї єдиної, яка вижила, попереду буде ціле життя з травмою. Що більше я думав про це, то більше хотів досліджувати ідею справжньої останньої дівчини і те, як жах минулого впливає на неї теперішню. Книга «Останні дівчата» — кінцевий результат моїх роздумів.

 

— Яким був ваш дослідницький процес для написання книги?

— Мої дослідження були більше психологічними, ніж будь-якими іншими. Я справді хотів потрапити в голову останньої дівчини і подивитися, як події, наче з фільмів жахів, все ще чіплятимуться за неї п'ять, десять, п'ятнадцять років потому. Ми з редакторами багато говорили про те, як людина найімовірніше поводитиметься після такого випадку. Які у неї проблеми із незнайомцями? Які проблеми з друзями? Чим вона заробляє на життя? Існувало багато різних способів підкреслити її травму. Мені було цікаво занурюватись та досліджувати їх.

 

— Чи були інші романи або автори, які надихнули вас на цю книгу?

— Стівен Кінг, звісно, оскільки він є покровителем усіх авторів, які хочуть написати щось навіть віддалено лякаюче. Я також читав багато книг Ґіліян Флінн та Меган Ебботт, які є експертами з голосу, тону та заманювання читачів на темну територію моральності. Фільм «Дитина Розмарі» надихнув мене зробити місцем подій Верхній Вест-Сайд Мангеттену.

 

— Книга отримала схвалення Стівена Кінга. Що це для вас означало?

— Для мене це неймовірно важливо. Я читаю його вже 30 років і ніколи, навіть в божевільних мріях, не думав, що він коли-небудь прочитає щось, що я написав. Не кажучи вже про те, щоб висловити своє схвалення. Розуміти, що я подарував йому незабутні враження від читання — приголомшливо. Я не можу висловити словами, які дивовижні ці відчуття. Коли я побачив, що він сказав про «Останніх дівчат», мені потрібно було побути самому, щоб усе це усвідомити. Я досі не можу повірити, що це трапилось.

 

— Як би ви описали книгу тому, хто про неї нічого не знає?

— У всесвіті книги відбулися жахливі подій, і ті, хто вижив, стали таблоїдними знаменитостями. Їх охрестили «останніми дівчатами». Це Ліза, Саманта і Квінсі — всі вижили в окремих бійнях. Хоч вони й знають одна одну, вони ніколи не зустрічалися. Однак коли Лізу знаходять мертвою за загадкових обставин, то невиразна і, можливо, нестабільна Сем з'являється на порозі Квінсі і чинить на неї найгірший вплив з усіх можливих. Коли вона намагається з'ясувати, що насправді трапилося з Лізою і дізнатися істинну мету візиту Сем, у Квінсі з’являються флешбеки про жахливу ніч, яку вона пережила. Мені подобається думати про це, як про фільм жахів та його сиквел, які об’єднано в одне ціле.

 

— Чи фанатієте ви від фільмів-слешерів 1980-х? Якщо так, то які вам найбільше подобаються?

— Я прихильник слешерів, але тих, які або допомогли розпочати жанр, або пізніше зіграли з умовностями цього жанру. Тож не дивно, що два мої улюблені — «Геловін» і «Крик». Що стосується останніх фільмів, я вважаю, що «Воно» — це дивовижне художнє досягнення. Так добре і страшно зроблено.

 

— Чи є можливість розширити «Останніх дівчат» у серію книг? Чи, можливо, маєте інші ідеї для наступної історії?

— Я щойно закінчив першу чернетку наступної книги, яку можна назвати сучасною алюзією на фільм «Пікнік біля Навислої скелі». Це був веселий виклик, оскільки нова робота відрізняється від «Останніх дівчат», але також торкається теми минулого, яке переслідує в сьогоденні. Щодо книги «Останні дівчата», то в мене немає планів зробити серію. Ці персонажі, чесно кажучи, пройшли через багато чого. Думаю, буде краще, якщо я дам їм спокій, так би мовити.

 

— Що б ви порадили авторам книг жахів, які вперше намагаються опублікуватись?

— Найкраща порада, яку я можу дати, — це триматися. Не піддавайтеся на жодну відмову чи невдалу чернетку роману. Писати нелегко. І для більшості письменників-початківців це, безумовно, не є прибутковим. Ви робите це, тому що любите розповідати історії. Але якщо ви наполегливо працюєте, навчаєтеся своїй справі і довіряєте власним інстинктам та таланту, то успіх можливий. Я — живе підтвердження цьому.

Переклад — Івана Грабського

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage