Війна, що розпочалась в Україні 24 лютого, змінила життєвий уклад мільйонів людей: дорослих та дітей. Комусь довелося змінити місце проживання та покинути свій дім чи навіть країну, інші – приймають емігрантів і переселенців. Стресу, перепадів настрою, надмірної емоційності не уникнути нікому. Як допомогти одне одному в адаптації, як підтримати того, хто поряд, та до чого тут книги – у порадах авторки книги «Таємниця Життя та смерті», дитячої та сімейної психологині Світлани Ройз.

Для тих, хто зараз в дорозі, хто емігрує, хто покинув свої міста

Ті, хто їдуть, відчувають однозначно величезну кількість почуттів, які складно витримати: страх, горе, тривогу, сором, відчуття провини, невпевненість, безсилля, жаль, злість. І емоції можуть змінювати одна одну, затоплюючи і дорослих, і дітей. Всі ці емоції – закономірні.

Дуже важливо зараз давати собі підтримку. «Те, що ти відчуваєш – природно. Дуже складно, але природно». Але щойно людина потрапляє у відносне відчуття безпеки, вона робить видих всього свого напруження. І це може проявлятися в реакції горювання, адже людина переживає справжню втрату. Втрата – це не тільки люди, це місця, майно, частина життя, спогади, надія, зв'язки. Горюють про втрату будинку, відчувають біль про тих, хто можливо залишився, переживають втрату багатьох своїх ролей. І виявлятися це може у сльозах, відчутті безсилля, вини, завмирання. А може – неочевидно – в агресії на тих, хто цю первинну безпеку та турботу зараз забезпечує, хто піклується. Пам'ятаєте, як дитина, що була цілий день без мами, коли мама повертається, спрямовує на неї все тяжке, що відчувала в розлуці. Це може бути незрозуміло, прикро, боляче волонтерам та всім, хто подає руку. Будь ласка, пам'ятайте, що ця дивна невдячність і злість, на жаль, дія травми, прояв болю. Будь ласка, не приймайте її на власний рахунок. Ті, кому зараз подають руку, хто зараз приймає допомогу, будь ласка, не кусайте цю руку.

І всім, хто допомагає, важливо піклуватися про себе, щоб не вигоріти під тяжкістю страждань. Щоразу, коли ми бачимо, чуємо, співпереживаємо іншому, ми отримуємо вторинну травматизацію. Це дуже велике навантаження. Будь ласка, намагайтесь відпочивати, не зливатися з почуттями тих, хто поруч страждає. «Я тобі співчуваю, я з тобою, але я – не ти».

Тим, хто надає допомогу, важливо пам'ятати про різницю – ми співчуваємо чи жаліємо. Із співчуття ми допомагаємо людині, але не даємо їй увійти в стан жертви, не підтримуємо стан безпомічності та вседозволеності. З жалю, думаючи, що ця людина – бідолашечка, ми можемо інвалідизувати людину, відібрати ті сили, яких у неї і так небагато. За кожною людиною ми маємо бачити силу. Вона може хоч якоюсь своєю часткою впливати на своє життя. Безпомічність – небезпечна. Що людина сама може зробити? Найменшу дію.

Якщо хтось – дитина чи дорослий – поводиться не гідно, ми можемо сказати: «Я дуже співчуваю, я бачу, як вам складно, але я не дозволяю так поводитись», «Наші правила такі», «Мені боляче і страшно, я сумую разом із вами, але я не дозволяю такої поведінки», «Вам важливо зробити це і це», «Ось у цьому я можу вам допомогти, а це вам важливо зробити самим. Спочатку це, потім це».

Процес адаптації до нових умов має свою динаміку. Тріандіс описав схему процесу соціальної адаптації, що складається з п'яти етапів. Якщо описати їх просто, етапи будуть називатися так: «добре», «гірше», «погано», «краще» і знову «добре».

«Добре» – емоційне піднесення, ентузіазм, душевне пожвавлення, великі надії. Нарешті відчуття безпеки, підтримки та свободи. Тут важливо економити сили та ресурси, поступово опановувати нове місце.

Другий етап – «гірше» – почуття дискомфорту, взаємного нерозуміння з місцевими жителями та неприйняття ними. Культурний шок. Це може призводити до розчарування і туги, замішання. Посилюється відчуття втрати. Важливо спостерігати за місцевими жителями, вивчати правила, етикет, традиції, мову. Намагатися спілкуватися не лише з земляками, якщо є така можливість. А громаді важливо включати їх у спільне життя, запрошувати у гості, розповідати про особливості правил та традицій. Важливо висловлювати подяку тим, хто піклується і включатися в допомогу.

Третій ­­– «погано» – на цьому етапі може наростати туга і позначитися відсутність ресурсу. Може бути розгубленість. Дуже важливою є включеність у зовнішні процеси, будь-які власні дії. На цьому етапі критично важлива підтримка громади, що приймає, допомога в адаптації. Знайомства, залучення до роботи. Важлива інвентаризація власних умінь і знань, треба буквально виписати: що я вмію, що я можу робити. Важливо просити про допомогу та пропонувати допомогу. І висловлювати вдячність.

Четвертий – «краще» – повертається відчуття впевненості, з'являється можливість впливати на те, що відбувається. Оптимізм, повертається відчуття задоволеності. Важливо фіксувати будь-які успіхи і будувати плани.

П'ятий – «добре» – на цьому етапі ми почуваємося стійко, в контакті зі своїми ресурсами та можливостями. Будуємо і втілюємо плани на майбутнє. Культурний шок, про який я казала вище, – це термін запропонований американським антропологом Обергом. Коли людина потрапляє в нові умови, її сенсорні, символічні, вербальні та невербальні системи не впізнають звичне, вони вимикаються. Це стан, коли я не можу зрозуміти, чого від мене хочуть, як влаштоване життя, як проконтролювати та передбачити поведінку інших. Це викликає тривогу та паніку. Це відбувається до тих пір, поки ми не досліджуємо особливості, «культурний код» інших людей, не дізнаємось про їхні звички, не увійдемо в ближчий контакт. Тому дуже важливо, щойно з'являються сили, входити в контакт. Важливо дізнаватися про місце, людей, культуру, вчити мову, цікавитися історією. Поважати те місце, куди приїхав. Залишаючись у контакті зі своєю культурою та ідентичністю. Важливо купити, взяти із собою, підготувати книжки українською мовою. Можливо, зробити добірку казок та пісень. Це те, що допоможе створити місток між внутрішньою та зовнішньою реальністю, дати відчуття опори та коріння. А ще в дорозі читати про місто, країну, в яку їдемо. Ходити на екскурсії.

Тих, хто поїхав в інше місто, іншу країну, може переслідувати синдром того, що вижив, – почуття провини за те, що знаходишся в більш сприятливих умовах. Важливо пам'ятати, що найголовніше – життя! Кожен із нас знаходиться на своєму місці. Завжди на своєму фронті. І його життя та життя дітей – абсолютна цінність. І кожна думка про Україну, слова підтримки, кожне добре слово, яке завдяки вашій поведінці, вашим реакціям, вашим діям скажуть про Україну та українців – гідних, вдячних, сильних, ціннісних – це внесок у нашу країну. І ваші сили будуть скоро дуже-дуже потрібні.

 

Для тих, хто приймає емігрантів і переселенців, для допомоги в адаптації

Що важливо для підготовки волонтерів, тих, хто приймає, та тих, хто переїжджає. Перше – «фізична безпека», те, що визначає життєвість – дітям і дорослим важливо знати, де вони будуть жити, що і де вони будуть їсти, де туалет, де спатимуть, де можна гуляти. Це буквально екскурсія новою місцевістю, новою будівлею, всіма приміщеннями. Які ресурси в доступі? На першому етапі особистих ресурсів замало.

Друге – «правила» – що можна, що не можна. Куди можна, куди не можна. Які традиції підтримуються, який режим.

Третє – «що можу робити сам» – пропонувати дії, якими людина може потурбуватися про себе: приготувати їжу, прибрати, допомогти волонтерам, допомогти тим, хто поруч. Будь-які дії за межею безпорадності повертають силу.

Четверте – «допомогти вибудувати комунікацію» – знайомитися та знайомити, залучати до життя громади, розповідати та пропонувати брати участь у існуючих традиціях, створювати спільні ритуали, давати доручення та підтримувати успіх у них. Розповідати про культуру, допомогти у вивчені мови. Просити розповісти про культуру свого народу, щоб зберігався контакт зі своєю культурою та ідентифікацією.

П'яте – «підтримка психологічна» – вона ведеться паралельно. Для дітей тут потрібні фарби, фломастери, олівці, крейда, пластилін, те, з чого можна робити будиночки, маленькі іграшки, папір різнокольоровий, подушки, тканини. Дітям важливі: розклад дня, підтримка рутини і правил, вивчення нових правил, допомогти встановити контакти з тим, хто поруч, та з тим, хто залишився, слухати, відповідати на запитання, бути готовими до того, що питання повторюватимуться, що дитина звинувачуватиме батьків у тому, що сталося. Можуть бути будь-які емоційні реакції. Дати можливість відчути, що у них зараз є своє, про що вони можуть сказати «мій/моя». Треба робити нові фото в телефоні, дивитися старі, бавитися та гратися.