На сторінках нової історії від Андрія Бачинського «Примари з Чорної діброви» читачі познайомляться з Романом. Хлопець їде в село на канікули. Там його чекають цікавезні історії про мандри дідуся та друзі. Однак, виявляється, цьогоріч ніхто вже не піде на річку і не плаватиме наввипередки до скелі. Якісь чужинці захотіли вирубати Чорну діброву та знищити ріку. Місцеві мовчать. Вони не вірять, що їм під силу щось вдіяти, ще й обіцянки басейнів і аквапарків такі заманливі... Та хіба це замінить старі розкішні дуби та їхню ріку? Друзі не можуть стояти осторонь і, озброївшись порадами дідуся Андрія та великого китайського полководця Сунь Цзи, беруть справу у свої руки. Чи вдасться їм завадити великій вирубці? Дізнаєтеся у книзі, а поки читайте фрагмент цієї історії:

***

Наступного дня, щоб не пертися нікуди із Зоською, Ромко скористався старою доброю вигадкою про «ой, діду, живіт болить». Дід списав усе на немиті фрукти-ягоди і звелів онукові пити міцний чай. Мовляв, у Китаї всі тільки так і лікуються від шлунково-кишкових розладів.

Дід Андрій узагалі багато говорив про Китай. Його тільки зачепи — годинами міг розповідати. Про історію, про легенди та міфи. І до будь-якої ситуації знаходив повчальну китайську історію чи приповідку.

Два дні Ромко «ганяв чаї» з дідом, але на третій довелося-таки «одужати» і знову вийти в люди. На щастя, трава на подвір’ї підросла, і Зоська паслася біля хати. Тож хлопець за порадою діда вирушив прогулятися до ріки.

Знав би, що зустріне там знайому компанію, нізащо не пішов би. Та було вже запізно.

Петька, який сидів на гілці старого дуба, що ріс на галявині біля берега, першим помітив його і загукав:

— Ховайтеся! Гроза усіх кіз, котів і кролів наближається!

Дмитро, що якраз збирався скакати з крутого берега у воду, обернувся спочатку до нього, потім до польової стежки і побачив Ромка. Той зупинився, не знаючи, що робити далі. Задиратися чи продовжувати минулу суперечку не хотілося, а повернутися і піти геть, означало виставити себе малодушним боягузом.

Незручну ситуацію знов розрядила Ірка. Вона лежала на піщаному березі і засмагала, та коли почула вигуки, підвелася на ліктях, помітила хлопця і помахала йому:

— Ром, ходи до нас!

Дмитро злісно зиркнув на неї з-під лоба й заперечно похитав головою. Тоді Ірка швидко підвелася, підбігла, схопила Ромка за руку й потягнула до берега, примовляючи:

— Та ти не зважай на нього. Дімка лише корчить із себе бозна-кого, а насправді він класний. Правда, Дім?

Той скривився, але промовчав.

— І нащо тобі той чужак здався? — буркнув Ігор і пожбурив у річку камінець-«жабку».

— А раптом із ним цікавіше буде?

— Тю, і чого б то? Що він може знати такого цікавого, чого ми не знаємо? — докинув свої п’ять копійок Петька. Він уже зліз із дерева й розлігся на траві, розкинувши руки й ноги «зірочкою». — Що такого є у місті? Ні трави, ні ріки, ні повітря нормального. Він, мабуть, і плавати не вміє.

— Умію, — заперечив Ромко.

Петька підвівся.

— Та ну? По-собачому?

— Ні, швидше, по-козячому! — реготнув Дмитро.

— То хіба ти по-козячому плаваєш, — відгиркнувся Ромко. — А я брасом. Або батерфляєм.

— Яких словечок нахапався! Батерфля-а-аєм,— перекривив його Дмитро. — Ти хоч знаєш, що то таке?

— Знаю, ще й тебе можу навчити.

— То, може, позмагаємося? Хто кого? Га?

Ромко знизав плечем, мовляв, без проблем.

— Непогана ідея, — втрутилася Ірка, — може, тоді ви нарешті перестанете чубитися, як бабині півні.

— Окі-докі, — сказав Дмитро, — якщо козопас допливе звідси до скелі швидше за мене, приймаємо в компанію. Якщо ні — хай валить звідси і більше не потрапляє нам на очі.

— Я не козопас, і в компанію не напрошуюся, — відповів Ромко.

— Що, вже задню даєш? — з насмішкою вигукнув Ігор.

— Можу потім і з тобою наввипередки.

Ігор промовчав.

Хлопці скинули одяг. Дмитро кілька разів присів і покрутив руками, розминаючи м’язи. Ромко не розминався, забрів у ріку і махнув суперникові.

— Чого копошишся? Показуй, куди пливемо.

— Борзий який, — Дмитро з розгону шубовснув у воду. — До тої скелі, бачиш? Доганяй!

Дмитро поплив. Ромко мимоволі озирнувся на Ірку. Та жувала стеблинку польової квітки. Перехопила його погляд, кивнула. Хлопець усміхнувся у відповідь і пірнув. За мить виринув і, хвацько розсікаючи воду, легко наздогнав, а тоді й перегнав суперника.

Поки Дмитро доплив до скелі, Ромко вже сидів на її вершечку, підставивши обличчя полудневому сонцю.

— Чого зразу не сказав, що професіонал? — захекано спитав Дмитро, вибираючись нагору.

— А ти питав? Накинувся зразу: козопас, козопас.

Дмитро знизав плечима.

— Ладно, проїхали. Давно займаєшся?

— Чотири роки. Біля нас басейн недалеко. У дитинстві я часто хворів, лікарі порадили батькам віддати мене на плавання, щоб розвивати легені.

Почувся галас. Підбігли Ігор, Петька й Ірка. Щоб дістатися до скелі, їм потрібно було обігнути чагарник, тому вони й не бачили, хто переміг.

— Ну що, козопас, продув? Хоч сам доплив чи ти його дотягував? — зловтішався Ігор.

Дмитро підвівся і голосно сказав:

— Він не козопас, ясно? І взагалі — програв я.

Ігор знітився. Дмитро повернувся до Ромка.

— Слухай, а ти навчиш мене так плавати?

— Та... не знаю, який з мене тренер, але спробувати можу, — погодився той і потис Дмитрові руку.

— Слу, а розкажи про свого діда, — озвався Петька. — Дивний він якийсь. І відлюдькуватий. Ніхто нічого про нього не знає.

— Та я й сам не дуже його знаю. Він довго закордоном жив, по світах валандався, як каже моя мама. Тільки нещодавно повернувся.

Ірка мовчки стояла поодаль. Тільки ледь помітна усмішка вказувала на те, що дівчина тішиться Романовій перемозі.

Ірчина мама була головою сільради — Головихою, як називали її односельці позаочі. Вона цілими днями пропадала чи то в сільраді, чи на районних нарадах і бачила доньку хіба що під вечір або коли та після школи забігала до неї на роботу.

Брат Головихи, він же батько Дмитра, працював учителем фізкультури. Колись він був професійним спортсменом, але після серйозної травми покинув спорт і пішов на роботу до школи. Проте дух капітана футбольної команди з нього так і не вивітрився, тож він змалечку виховував у синові любов до спорту та лідерські якості. А будь-який процес, навіть боротьбу з колорадськими жуками чи збирання картоплі, перетворював на змагання.

Батько Петьки був механізатором. У дев’яності, коли всі колгоспи порозвалювалися, викупив кілька старих тракторів, станки та інструменти і взявся ремонтувати сільськогосподарську техніку. Петька так і виріс — при ньому й усіляких там косарках та екскаваторах, у яких розбирався не гірше за деяких дорослих.

Ігор був сином священника, тож йому, можна сказати, велося найлегше з-поміж усієї компанії. Оскільки, не без сприяння їмості, парафіяни часто самі зголошувалися допомагати пароху по господарству.

Дід Андрій теж не надто завантажував свого онука роботою. Ромко потрохи вчився рубати дрова, косити. Щоправда, із Зоськи поки що «косарка» була краща: за Ромком, хоч як він старався, завжди лишалися «бороди», а коза вищипувала траву рівнесенько, впритул до землі. І робила вона це невтомно, з ранку до ночі, а хлопець змучувався вже за пів години махання косою.

Вечорами друзі ходили на річку, де Ромко давав хлопцям майстер-класи з плавання. Ірка хоч і не плавала, зате була затятою вболівальницею.

Якось, вертаючись додому, вони побачили дим біля крайньої хати і почули сварку. Підбігли ближче й завмерли від здивування, коли впізнали в одному з голосів Ромкового дідуся, котрий доти в жодні місцеві конфлікти не встрявав.

Причиною сварки стала сусідка, що згребла на велику купу посеред поля скошене бур’яння і підпалила. Чорний їдкий дим оповив сусідські обійстя. Та справа була не тільки в димі — дід казав щось про бензопрен, який може спровокувати рак, та вкрай токсичні для людей діоксини. Насамперед він хотів переконати сусідку, що вогонь знищує не лише родючий шар ґрунту, а завдає страшної шкоди всьому живому: жукам, черв’якам, їжакам та іншим мешканцям польового всесвіту. Що він поглинає мурах у їхніх містах-мурашниках ніби лава з Везувію, яка зруйнувала колись Помпеї разом з усіма городянами. Сусідка ж уперто не хотіла слухати й без кінця торочила, що якийсь приблуда-антихрист не буде її повчати, як вести господарку, бо не його то справа, що і як вона робить на своєму полі.

Врешті дід Андрій сердито махнув рукою і пішов до свого подвір’я.

— Слу, а чого це баба Марія твого діда антихристом обізвала? — запитав Петька.

Ромко знизав плечем:

— Може, тому, що він у неділю до церкви не ходить і на тацю не кидає.

— А-а-а, то він у тебе невіруючий?

— Не знаю, не питав. Знаю тільки, що до священників ставиться з осторогою, неробами їх називає...

Тут Ромко осікся й зиркнув на Ігоря, священницького сина. Той вдав, що не розчув, про що йдеться, і тільки голову понурив. А Ромко для розрядки швиденько додав:

— То, мабуть, через те, що дід багато років у Китаї прожив, а там майже всі буддисти. От він і відвик від християнських традицій. Окитаївся.

— Прикольний у тебе дід, — засміявся Дімка. — Може, він ще й ніндзя?

— Ніндзі в Японії, — буркнув Петька.

— Та тю на тебе. А дід усе одно прикольний. Треба було б з ним познайомитися.

— То ходімо вже, навіщо чекати? — запропонувала Ірка, вибігаючи наперед. — Бачили ж, який дідусь засмучений був після сварки. То ми його розрухаємо, розвеселимо. Га, Ром? Що скажеш?

Ромко тільки бровами повів.

— Мабуть, можна, чом би й ні.

— Ну то пішли, поки хлопці не передумали! — Ірка схопила Ромка за руку і потягнула до його хати.

Решта троє рушили слідом.