Відома метеорологиня, журналістка та тепер уже авторка Наталка Діденко презентувала на Форумі видавців у Львові свою дебютну книгу «Тролейбус номер 15. Подорож у близьке минуле». Модератором розмови виступив Євген Глібовицький, і разом вони говорили про Київ, дух свободи, пам’ять поколінь і любов, що тримає, попри час і обставини.

Як усе почалося: «подвійна половинка» і дописи в соцмережах

Наталка Діденко розповіла, що історія книжки почалася не з наміру писати, а з допису у фейсбуці про каву «подвійна половинка»:

«Не знаю, чи книга має щось спільне з моєю професією. Ну, напевне, з погодою усі мають щось спільне. Але почалося все, те, що Ґеник пригадав, із “подвійної половинки”. Це почалося з посту у фейсбуці і я принагідно хочу похвалити соцмережі. Бо ми всі їх переважно лаємо і кажемо, що вони в нас вкрали час і крадуть друзів. Але насправді вони й допомагають нам знаходити тих самих друзів і віднаходити старих. І, власне, завдяки цьому посту фактично й зʼявилася ця книжка», — сказала авторка.

Київ як головний герой книги

На запитання, про що її книжка, Наталка відповіла просто:

«Звичайно, що це признання в любові до Києва. Для мене Київ — це найкраще місто у світі».

Авторка зізналася, що хотіла показати Київ радянських часів без спрощень і стереотипів. За її словами, «часом дуже перебільшують оцю “зацементованість совком” всього українського». 

«Очевидно, це були важкі і страшні часи для української культури. Але це життя було і я хочу, щоб всі знали, що це життя в Києві було дуже насичене, яскраве».

Модератор Євген Глібовицький зауважив, що Київ наче не має зовнішніх атрибутів «київськості»: власного діалекту чи виразних ознак.

«Коли була Революція гідності, тоді повторювали “Стоїмо!”. От власне, “київськість” для мене – це “Стоїмо!”. Бо всі революції, чи теперішні, чи попередні, все починалося в Києві. Бо, як не крути, столиця є столицею. Столиця завжди має особливе значення. Ця “київськість” для мене саме тому, що ми там “стоїмо”. Стояли, стоїмо і будемо стояти!», – відповіла Діденко.

Коли Наталку запитали, яким є Київ у її книжці й у її серці, вона сказала:

«Справа в тому, що чи він тодішній, чи теперішній, чи, я переконана, в майбутньому — він завжди буде різний і він завжди буде любий. Просто якщо ти когось любиш, то, напевно, немає значення, в якому стані це знаходиться. Почуття любові таке, яке дуже важко пояснити».

Цими словами Наталка Діденко підкреслила, що любить Київ з усіма його змінами, попри війну, втрати, трансформації, поразки, шрами й перемоги міста. Саме це відчуття стало серцем книжки «Тролейбус номер 15» — ніжної, ностальгійної, але водночас життєствердної історії про Київ, який пам’ятають і люблять.

Тролейбус, що возить спогади

15-й тролейбус, який дав назву книзі — не просто транспорт. Це маршрут пам’яті, що проходить через дитинство, юність і дорослішання Наталки Діденко.

«15 тролейбус – це мій тролейбус, рідний, і цей маршрут є до сьогодні. Кожна зупинка цього тролейбуса тягла за собою якісь спогади», — розповіла авторка.

З кожною зупинкою, каже Наталка, їй хотілося поділитися враженнями, відновити в пам’яті картини минулого. 

«В мене запитували й казали: “А цей тролейбус — це ж прообраз жахливих комунальних квартир у радянському союзі, всіх туди зганяли й не було свободи”. А я кажу, що навпаки, там почувалася дуже вільно, бо я сідала біля віконця і за вікном пропливав весь світ. Усі спогади, артефакти, якісь історичні об’єкти».

Для Наталки Діденко цей тролейбус — своєрідна мандрівка у близьке минуле, спосіб побачити Київ таким, яким він був, і водночас зрозуміти, як він змінився.

Дух свободи та українськість Києва

У розмові не раз звучала тема внутрішньої незалежності, яка формує людину з дитинства і залишається з нею все життя. Наталка Діденко зізналася, що виросла в атмосфері, де завжди відчувався дух свободи.

«Я завжди могла забагато дозволити собі сказати. Очевидно, що я отримувала за це... Але знаєте, якщо ми будемо сильно за це чіплятися, то втратимо свій стержень. І в будь-якій ситуації треба триматися себе. Хтось може бути відважним борцем, героєм, але мені здається, що у щоденному житті дуже важливо щодня залишатися порядною українською людиною», — сказала авторка.

Цей дух внутрішньої свободи виявлявся і в тому, як родина Наталки зберігала українськість у радянському Києві 70–80-х. 

«Я знала з дитинства, що таке любов, а що — ненависть. Дуже важливо розуміти, кого ти ненавидиш. І, наприклад, в нашій родині ніколи не було ніяких ілюзій стосовно того, хто такий “дєдушка Лєнін”, як там нав’язували і дуже багато людей і діток захоплювалися таким “славним дідусем”. Я дуже чітко знала, що це страшна людина», — згадує письменниця.

Підсумовуючи, Наталка наголосила, який внесок її книги у сприйняття Києва того часу:

«Я хотіла б, щоб всі відчули завдяки цій книзі, що Київ – це Україна. Що цей дух там завжди був і є».