Поки я пишу ці рядки, в Україні триває повітряна тривога. Вже третя за добу.

Це означає, що на стенді України блимає червоним фрагмент оформлення. Сьогодні ще завершальний день Франкфуртського книжкового ярмарку – видавничої Мекки, куди з’їжджаються з цілого світу великі, середні, гігантські і крихітні видавництва, впливові і не дуже, поважні і зовсім юні літагенти, маститі письменники і початківці, ілюстратори, друкарі, редактори, книжкові промоутери, буктрейдери, очільники культурних інституцій, дипломати, політики, бізнесмени, інколи президенти і їхні дружини, міністри і посли, бувають і королі, як-от цього року. Бо почесним гостем цьогорічного ярмарку є Іспанія. Короля, Філіпа VI-го, не бачила, а його кортеж з красивими автами і мотоциклами поліцейських – так. Нічого особливого. Кортеж у Януковича був незрівнянно пишнішим. Але крадій шапок не стане королем, навіть побувавши на двох президентських термінах, а король залишиться королем до кінця своїх днів, мабуть. Кажу «мабуть», бо в нас останнім часом усе стає таким відносним. Відносним, як мир у центрі Європи, в одну мить зруйнований російською агресією. Відносним, як важливість російської культури у світі. Бо якось за ці дні, проведені у Франкфурті, я не помітила в очах іноземних колег великого жалю за російськими книжками, які зникли з виставки, зате помітила над старовинною будівлею входу у виставкове містечко майоріння тільки двох прапорів – німецького і українського.

А на стенді України помітила чимало впливових діячів і журналістів. Тут були такі інституції і їхні очільники, як Гете-інститут, Український інститут книги, Український інститут, Мистецький Арсенал, Український ПЕН-клуб. Цей стенд, байдуже, що в самому кінці зали (як на мене, в цьому була і перевага), байдуже, що не такий дизайнерський, як у більшості країн (я сподіваюся дожити до часу, коли стенд України на Франкфурті справлятиме на відвідувачів виставки вау-ефект, як уже справляють українські книжки), байдуже, що не достатньо освітлений, зате живий, пульсуючий, інформативний. Він був магнітом, який притягував дуже різних людей. Він свідчив про те, що ми, українці, навіть в обставинах війни, готові говорити про майбутнє, бо говорити про книги – то й означає говорити про майбутнє, яке в нас є, хоч під загрозою, хоч у постійно блимаючій карті повітряних тривог і вибухів російських бомб. Тут, на стенді, була українська та європейська письменницька еліта, тут були ті, до кого прислухається світ. Щоправда, моя приватна думка полягає в тому, що нам треба розширювати short list українських амбасадорів у світі. Чимало молодих українських письменників і дієвців культури готові стати учасниками таких поважних подій і говорити про сучасну Україну, яка зараз стала не просто країною, яка чинить несамовитий спротив, а країною, яка повертає вагу зневаженим цінностям і творить нові сенси.

«Наполегливість існування» – це справді дуже хороше гасло нашого українського стенду і нашого часу. Я би ще додала кілька синонімів: затятість, впертість, несамовитість. Це про те, як стоїть ціла країна, як гідно і мужньо ми тримаємо цей щит проти російського глиняного Голема, у якого програмний збій людських цінностей і він трощить все довкола себе. Я би хотіла, щоб увага європейців, якої ми давно заслуговуємо, була не такою страшною ціною. Перша леді Олена Зеленська на стенді України говорила про лінгвоцид української мови, який чинила Росія впродовж кількох століть. Але українські видавці з їхніми україномовними книжками понад 20 років незалежності на українському книжковому ринку були як у приймах, намагаючись пробитись крізь російські бізнеси. І тільки після Майдану ситуація змінилася, російських книжок не ввозили в Україну, а потім знову привідкрили ворітця сертифікації і вони знову заполонили ринок. І жоден уряд жодного президента не мав стратегічної програми, яка би виводила українську культуру з її маргінального становища у власній державі. Ми надто часто чули фразу «не на часі». От зараз кілька інституцій за підтримки першої леді запускають програму «Українська книжкова поличка» – яка має на меті наповнити українськими книжками полиці бібліотек європейських міст, у яких опинилися вимушені переселенці з України. Гарна ідея, безперечно, як і друк безкоштовних книг для українських дітей за кордоном за спонсорської підтримки іноземних видавців, друкарів і меценатів. Зараз бюджет міністерства культури порожній, бо війна і всі кошти ідуть на оборону. Але прийде час і нам воздасться. Головне вижити і перемогти.

Влучно сказав Сергій Жадан у своїй блискучій промові на врученні йому Премії Миру тут, у Франкфурті, про те, що людина в просторі війни намагається собі не вибудовувати планів на майбутнє, бо вагу і значення має те, що відбувається з тобою тут і тепер. Але все ж я дуже хочу думати про майбутні виставки у Франкфурті, Болоньї, Лондоні, Парижі, Шарджі чи Литві, скрізь, де має бути гідний стенд України і де ми маємо звучати як країна воїнів, інтелектуалів, митців, бізнесменів, країна вільних людей, які знають, що таке цінність життя і свободи.

Нам потрібні книги для живих. Бути і залишитись живими – фізично і емоційно – це так важливо, і про це важливо говорити. Нам треба бути людьми насамперед, а вже потім президентами, політиками, видавцями. Як-от тоді, коли під час зустрічі з першою леді до глядачів приєдналася Тайра – і досить втомлене обличчя першої леді в цей момент просяяло теплою усмішкою.

Ми маємо помічати життя, живі емоції. Ми маємо бачити людяність. Ми маємо бачити всю підтримку людей у світі. Це дає нам сили.

На завершення розкажу одну несамовиту історію про те, яким тісним є цей світ. У нас є індонезійський партнер, якому ми продали права на книжку «Незвичайні професії». Він прийшов до нас на зустріч і каже, що, окрім книжок, він зараз робить пиво. Пиво? Так, пиво. Але не просто пиво, а пиво українське, і частина заробітку іде на допомогу Україні. Виявилося, що це наше крафтове львівське пиво «Правда», броварня якого знаходиться просто перед нашим офісом, на території !Festrepublic.

Світ не просто тісний. Світ – це як людина, як єдиний організм, тонка, складна система взаємовпливів. Інколи так буває, що в якомусь органі з’являються ракові клітини, які прагнуть захопити весь організм. І тоді потрібне хірургічне втручання. Вочевидь, війна – це хірургія. Світу потрібно вижити.