«Природа всіх речей» — бестселер Елізабет Ґілберт, авторки всесвітньо відомих романів «Їсти, молитися, кохати» та «Місто дівчат». Це дивовижна історія про дорослішання й пошуки себе, жагу пізнання, сексуальність, свободу і відвагу.

Головній героїні Алмі Віттекер, жінці з гострим допитливим розумом та невгасимою цікавістю до навколишнього світу, випала доля жити в епоху наукових експедицій і революційних просвітницьких ідей, коли вчені були авантюристами й романтиками. Алмина історія — це пристрасна і захоплива мандрівка людського розуму, спроба пояснити суть усього на світі і досліджувати його попри невтолені бажання та розбите серце. Чи вдасться їй стати визнаним ботаніком поряд із відомими науковцями-чоловіками? Адже Алма Віттекер мала всі шанси затьмарити самого творця еволюційної теорії Чарльза Дарвіна. Куди заведе її спрага до нового? І чи зможе Алма хоч на крок наблизитися до істинного знання про природу всіх речей? Дізнавайтеся у романі. А поки пропонуємо поринути у читання уривка з книги.

***

Розділ п’ятий

Вона була донькою свого батька. Всі це відразу визнали. Насамперед Алма Віттекер була мов дві краплі води схожа на Генрі: руде волосся, червонувата шкіра, невеличкий ротик, широке чоло, ніс бульбиною. Доволі несприятлива картина для Алми, яка нескоро це збагнула. Обличчя Генрі значно більше пасувало зрілому чоловікові, ніж маленькій дівчинці. Втім, самого Генрі це анітрохи не обурювало; Генрі Віттекер полюбляв милуватися своїм відображенням, де тільки його бачив (у дзеркалі, на портреті, на дитячому обличчі), тому зовнішність Алми завжди його тішила.

— Відразу зрозуміло, хто її татуньо! — вихвалявся він.

Крім того, Алма була така ж розумна, як він. І сильна. Мале верблюжатко — невтомне й покірне. Ніколи не хворіло. Вперте. Як тільки дівча навчилося говорити, останнє слово мусило бути за нею. Якби її матуся — серце як криця — твердою рукою не вибила з неї все нахабство, дівчина виросла б відвертою грубіянкою. А так була просто настирлива. Вона прагнула зрозуміти світ і звикла добувати знання з найдальших закутків — так, наче від цього щоразу залежала доля всіх народів світу.

Алма хотіла знати, чому поні — не коник. Чому простирадло іскриться, коли спекотної літньої ночі провести по ньому рукою? Її цікавило, що таке гриб — рослина чи тварина, і — почувши відповідь — чи це точно правда? Батьки Алми якнайкраще надавалися до таких невтомних розпитувань: якщо вона ввічливо висловлювала свої запитання, то неодмінно діставала на них відповідь. Генрі й Беатрікс Віттекер терпіти не могли тупості й усіляко підтримували у своїй доньці дух допитливості. Навіть на запитання про гриб Алма дістала серйозну відповідь (цього разу Беатрікс процитувала знаменитого шведського ботаніка-систематика Карла Ліннея, який пояснив, як відрізнити мінерали від рослин, а рослин від тварин: «Каміння росте. Рослини ростуть і живуть. Тварини ростуть, живуть і відчувають»).

Беатрікс вважала, що чотирирічна дитина вже доросла до класифікації Ліннея. Ба більше: за освіту Алми вона взялася, як тільки та зіп’ялася на ноги. Беатрікс була переконана: якщо інші люди вчать своїх дітлахів лепетати молитви й катехизис, то її дитя можна навчити чого завгодно.

Таким робом, Алмі ще й чотирьох не виповнилося, як вона вже вміла лічити — англійською, голландською, французькою і латинською. На латинську налягали найдужче, бо Беатрікс твердо вірила, що той, хто не знає латини, ніколи не зможе написати і одного правильного речення ні англійською, ні французькою. Вона трохи займалася з нею і грецькою, але вже не так наполегливо. (Навіть Беатрікс вважала, що дитині нема чого братися за греку, поки їй не сповниться п’ять.) Свою розумницю Беатрікс навчала самотужки і з великим задоволенням. Батьку чи матері, які самі не вчать свою дитину мислити, нема виправдання. Крім того, Беатрікс гадала, що розумові здібності людства невпинно погіршуються ще з другого століття від Різдва Христового, й насолоджувалася думкою про те, що заснувала заради своєї доньки в Філадельфії такий собі приватний афінський ліцей.

Ганнеке де Ґроот, головна домоврядниця маєтку, думала, що молода дівоча голівонька Алми надмірно обтяжена наукою, але Беатрікс і чути про це хотіла, бо так навчали і її саму, і всіх дітей з родини ван Девендер — і хлопців, і дівчат — із незапам’ятних часів.

— Не говори нісенітниць, Ганнеке, — шпетила її Беатрікс. — Відколи існує людство, ще жодна розумна дівчина, яка гарно їсть і добре почувається, не вмерла від надмірної науки.

Беатрікс надавала перевагу корисному, а не пустому; повчальному, а не веселому. Так звані «невинні розваги» викликали в неї підозру, а все дурне й непристойне — огиду. До дурного й непристойного, на її думку, належали: пивниці; нарум’янені жінки; дні виборів (чекай стовпотворіння людей); поїдання морозива; відвідини каварні, де продають морозиво; англіканці (насправді ті ж самі католики, чия релігія, стверджувала вона, суперечить моралі й здоровому глузду); чай (порядні голландки п’ють лише каву); люди, які взимку їздять на санях, не чіпляючи коням дзвоники (через що не чути, як вони наближаються в тебе за спиною!); недорога хатня челядь (невдячна економія); люди, які розраховуються з прислугою ромом замість грошей (сприяючи так пияцтву); люди, які приходять до тебе зі своїми клопотами, а тоді не хочуть дослухатися до розумної поради; новорічні святкування (новий рік настане так чи інакше — теленькатимете ви в дзвіночки чи ні); аристократія (мірилом шляхетності є поведінка, а не спадок); і діти, яких хвалять на кожному кроці (добру поведінку треба вимагати, а не винагороджувати). Беатрікс дотримувалась принципу: Laboripse Voluptas — праця вже сама по собі насолода. Вона вважала, що коли хтось байдужий до почуттів і тримається від них осторонь, це свідчить про його вроджену гідність; ба більше: була твердо переконана, що байдужість до почуттів є самою сутністю гідності. А найвище за все Беатрікс Віттекер ставила порядність і мораль — втім, якби її змусили вибрати щось одне, то вона, мабуть, обрала б порядність. І всього цього Беатрікс прагнула навчити свою доньку.

Що ж до Генрі Віттекера, то він, певна річ, ніяк не міг підсобити з класичними мовами, але високо цінував намагання Беатрікс навчити розуму їхню доньку. Тямущий, але неосвічений ботанік, він уже давно відчував, що грека з латиною були, мов ті два важкенні залізні засуви, які не давали йому прочинити двері до знань; він не дозволить, щоб їх зачинили ще й перед його дитиною. І взагалі — перед нею мають відкриватися всі дороги. То чого ж Генрі навчив Алму? А нічого. Себто безпосередньо він нічого її не вчив. У Генрі не вистачало терпцю розказувати й пояснювати, крім того, він не любив, щоб його обсідали діти. Але якби занотувати, чого Алма почерпнула від батька мимохідь, вийшов би довгенький перелік. Насамперед вона навчилася не дратувати його. Варто було його розсердити, і її тієї ж миті виганяли з кімнати. Тож Алма ще з пелюшок затямила: батька сердити й дратувати не варто. Для неї то було непросто, бо доводилось рішуче тамувати всі свої вроджені пориви (а їй від народження кортіло саме цього: сердити й дратувати). Втім, вона помітила, що батько не має нічого проти серйозного, цікавого й виразного запитання від своєї доньки — якщо тільки вона не уриває його на півслові або (оце вже було важче) на півдумці. Часом її запитання його смішили, хоч Алма й не завжди розуміла, чому — як‑оттоді, коли вона поцікавилася, чому кнур так довго морочиться зі свинею, тоді як бик дуже скоро злазить із корови. Почувши це, Генрі розреготався. Алма не любила, коли з неї сміялися. У такому разі вона ніколи не перепитувала.

Алма зауважила, що її батько втрачає терпець із робітниками, гостями, дружиною, з нею і навіть зі своїми кіньми — проте з рослинами ніколи не губить голови. З рослинами він завжди був милосердний, завжди їм усе пробачав. Інколи Алмі хотілося стати рослиною. Однак вона ніколи нікому в цьому не зізнавалася, бо тоді б виглядала по-дурному, а Генрі навчив її, що нема нічого гіршого, як пошитися в дурні.

— Люди — дурні, які тільки й мріють, щоб їх обвели круг пальця, — не раз казав він, давши доньці зрозуміти, що між бовдурами й розумниками — нездоланна прірва, і стояти треба на боці розуму. Показувати, до прикладу, що ти мрієш про щось, чого мати ніяк не зможеш — нерозумно.

Від Генрі Алма дізналася, що в світі є далекі краї, куди деякі чоловіки мандрують і вже не вертаються, але її батько побував там і знайшов шлях додому. (Їй було приємно уявляти, начебто він повернувся заради неї, щоб стати її татусем, хоч Генрі ніколи на таке не натякав.) Вона довідалася, що світ не зламав Генрі, бо він був мужній. І хотів, щоб і вона трималася мужньо, навіть за найстрашніших оказій — коли гримів грім, коли за нею гналися гуси, коли річка Скулкілл виходила з берегів чи коли у фургоні ремісника їхала мавпа з ланцюгом на шиї. Генрі не дозволяв Алмі такого боятися. Вона ще до кінця не зрозуміла, що таке смерть, як він уже заборонив їй її боятися.

— Люди кожного дня вмирають, — сказав він. — Але шанси, що це будеш ти, — вісім тисяч проти одного.

Вона побачила, що бувають тижні — надто як дощить — коли батькове тіло болить сильніше, ніж мав би терпіти будь-який християнин. Йому постійно боліла нога через те, що поламана кістка погано зрослася, і час від часу мучили хвороби, які він підхопив у тих далеких, небезпечних краях. Бувало, що Генрі не міг цілих два тижні встати з ліжка. Не дай Боже, щоб його хтось тоді потурбував! Навіть листи приносили навшпиньки. Через ці недуги Генрі більше не міг нікуди їздити і натомість приймав людей у себе. Ось чому в Білому Акрі завжди крутилося чимало гостей, а справи залагоджували у вітальні й за обіднім столом. Ось чому Генрі найняв чоловіка на ім’я Дік Єнсі — мовчазного голомозого здоровила з крижаним поглядом, який мандрував від імені Генрі й тримав людей у шорах від імені компанії Віттекера. Алма переконалася, що до Діка Єнсі краще не говорити.

Вона бачила, що батько не відвідує службу, але притримує для себе найкраще відгороджене місце в шведській лютеранській церкві, куди Алма з матір’ю ходили щонеділі. Матір Алми не надто симпатизувала шведам, але позаяк поблизу не було голландської реформатської церкви, шведи були краще, ніж нічого. Вони принаймні розуміли й приймали основні засади кальвіністського вчення: ми самі відповідаємо за власне життєве становище і, скоріш за все, приречені, а попереду нас не чекає нічого приємного. Беатрікс усе це було добре знайоме. Краще за всякі інші релігії, які лицемірно й геть непереконливо силкуються вас утішити.

Алмі не хотілося ходити до церкви — ліпше б вона в неділю зоставалася вдома, як тато, й займалася рослинами. У церкві було нудно, незатишно, ще й тхнуло тютюном.

Улітку крізь прочинену браму, бувало, заходили індички й пси, шукаючи затінку від палючого сонця. А взимку в старій кам’яниці аж дрижаки пробирали. Як тільки через котресь із високих вікон з хвилястим склом пробивався промінчик світла, Алма підставляла йому своє личко, немов тропічна ліана в батьковій оранжереї, яка хотіла видертися нагору, ближче до сонця.

Алмин батько не любив церкву й релігію, але часто закликав Бога покарати його ворогів. Генрі ще чимало всього не любив — з часом Алма досконало вивчила весь список. Вона знала, що батько зневажає дебелих чоловіків, які тримають малих псів. Крім того, він презирливо ставився до тих, хто купував скакунів, а їздити на них не вмів. До того ж він ненавидів: вітрильники, на яких плавали на дозвіллі; інспекторів; дешеве взуття; все французьке (мову, їжу, народ); нервових канцеляристів; порцелянові блюдця, які розліталися на друзки в міцній чоловічій руці; поезію (але не пісні!); згорблені спини боягузів; злодійкуватих байстрюків, народжених повіями; брехливі язики; звуки скрипки; військо (будь-яке військо); тюльпани («цибуля з претензіями!»); блакитних сойок; кавування («клята гидка голландська звичка!») і — Алма ще не розуміла, що значать ці слова — рабство, і тих, хто вимагав його скасувати — і то однаково сильно.

Генрі бував запальний. Він міг обізвати й принизити Алму швидше, ніж хтось інший защепив би жилет («Ніхто не любить дурненьких і самовдоволених поросят!»), але бували моменти, коли їй здавалося, що він любить її, ба навіть гордиться нею. Одного дня до Білого Акра прийшов незнайомець, який хотів продати Генрі поні, щоб Алма навчилася на ньому їздити. Поні звали Соамз, він мав шерсть кольору карамелі й відразу сподобався Алмі.

Чоловіки домовилися про ціну — зійшлися на трьох доларах. Алма, якій на ту пору було шість років, запитала:

— Перепрошую, сер, а вуздечка й сідло також входять у ціну?

Незнайомець промовчав, а Генрі розреготався:

— Попався, чоловіче! — проревів він, і цілий день, як тільки Алма потрапляла йому на очі, куйовдив їй волосся, примовляючи:

— Ото малий спритник у мене росте!

Алма бачила, що по вечорах батько прикладався до пляшок, і що ті пляшки часом приховували в собі небезпеку (він кричав на неї, виганяв із кімнати), а часом диво — як‑отдозвілпосидітинаколінахутата, якийрозповідав їй фантастичні історії і ласкаво називав «Сливкою», що нечасто траплялося. Такими вечорами Генрі казав їй:

— Завжди носи зі собою вдосталь золота, Сливко, щоб викупити своє життя, якщо тебе викрадуть. Якщо треба, заший монети в поділ сукні, але завжди май гроші при собі!

Генрі розповідав, що на такі крайні випадки бедуїни в пустелі зашивають собі під шкіру коштовні камені. Він сказав, що й сам має під шкірою на животі зашитий смарагд, що для невтаємниченого ока це виглядає як шрам у місці, куди поцілила куля від рушниці, і що він ніколи і нізащо не покаже їй, де саме той смарагд — але він точно там є.

— Завжди треба мати чим відкупитися, Сливко, —сказав він.

Вмостившись у батька на колінах, Алма довідалася, що Генрі плавав по світу разом із видатним чоловіком на ім’я капітан Кук. Ті історії були найцікавіші. Одного дня на поверхню океану виринув велетенський кит із широко роззявленою пащею — капітан Кук скерував корабель прямісінького у черево кита, роззирнувся довкола, а тоді знову виплив на світ Божий — тільки з іншого боку! Якось Генрі почув на морі плач — зирк, а то русалка пливе по воді. Її поранила акула. Генрі взяв мотузку й витягнув русалку з води — вона померла в нього на руках, але перед тим — їй-Богу! — поблагословила Генрі Віттекера й напророкувала, що колись він розбагатіє. Ось як у нього з’явився цей великий будинок — завдяки благословенню русалки!

— А якою мовою розмовляла русалка? — запитала Алма, уявляючи, що то була не інакше, як грецька.

— Англійською! — відповів Генрі. — Заради Бога, Сливко, хіба б я рятував ту чортову русалку, якби вона балакала не по-нашому?

Перед матір’ю Алма відчувала страх і трепет, натомість батька — обожнювала. Вона любила його найбільше за все. Навіть більше, ніж поні Соамза. Її батько був колосом, а вона визирала в світ з-поміж його велетенських ніг. Супроти Генрі біблійний Бог здавався нудним і далеким. Як і Бог, Генрі не раз випробовував любов Алми — особливо після того, як відкорковував пляшку.

— Сливко, — казав він, — а побіжи-но до пристані так швидко, як тільки зможеш на своїх цибатих ногах, і подивися, чи не припливли таткові кораблі з Китаю?

Пристань була за сім миль від їхнього дому, ще й на тому березі річки. Неділя, дев’ята вечора, надворі пронизливий березневий дощ зі снігом, а Алма зістрибує з батькових колін і біжить. Слуга ловить її коло дверей і заносить назад до вітальні, інакше — у шість років, без накидки чи хоча б капелюшка, без копійки в кишені й кавальчика золота в подолі сукні — вона б, їй-Богу, виконала його просьбу.

Оце дитинство їй випало! […]