Авторка рецензії – Вікторія Беркут, фото – Іванна Чорна

Є історії, про які хочеться мовчати. Для них немає слів – тільки тихі сльози, коли за ребрами коле, а в гортані ножем підрізає слова.

Така історія Толлака.

Скандинавську літературу дуже просто навчитися вирізняти й точно неможливо забути. Чи це Петер Хьоґ з його «Сміллою», чи Кетіль Бйорнстад зі своєю музичною трилогією. Так і з Туре Ренберґом та його «Толлаком Інґеборґи»: це виразно північний роман. Скандинавські тексти переважно працюють за двома моделями: або це холодний нуар (можна з елементами сюру, як у Юркі Вайнонена), або Бакман. Так-от «Толлак Інґеборґи» – точно не бакманівський текст, це його повна протилежність.

Роман, більше схожий на повість, поєднав у собі все. Буквально все, від чого стає – гм... Точно не добре, бо «добре» – не те відчуття, яке залишає по собі «Толлак». Після нього стає незатишно, незручно, погано. Автор зіштовхує нас із ситуаціями та героями, від яких у реальному житті ми хоча б раз відводили погляд, щоб не наблизитися до їхнього болю, не впустити його в себе. Наче так ми перестанемо про них думати – й убезпечимо себе... Але це так не працює!

Ренберґ зводить своїх персонажів у селищі на південно-східному кордоні Норвегії зі Швецією – у лісовій похмурій Вестмарці. Затиснені в обмеженому просторі, герої намагаються розібратися зі своїми бідами, але закопуються тільки глибше. Виходить безвихідна ситуація, яку не вирішити навіть якщо хтось із персонажів зіграє в ящик. Так замкнений простір концентрує переживання кожного з членів сім'ї до найвищого рівня, а умовні три часи оповіді працюють на поглиблення цього ефекту. Наче три стежки ведуть з околиць лісу до справжніх непроглядних хащ. Хоч якою піди – заблукаєш і не повернешся. 

Перша часова лінія – далеке минуле: знайомство та життя Толлака з дружиною Інґеборґою. Друга – недавнє минуле: смерть Інґеборґи та що було опісля. І третя лінія – Толлак хоче, щоб приїхали діти. На що працює хронотоп? З умовної ретроспективи ми дізнаємося про тектонічні зміни, які сталися з усім світом і персонально з Толлаком. Це й технологізація виробничих процесів (герой працює на тартаку та протистоїть не названій мережі супермаркетів для дому), і перехід локальних медіа в онлайн. Герой не може прийняти ні це, ні новомодну психотерапію, яка змінила його доньку. Це і є конфлікт Толлакової душі: «Я – Толлак. Я належу минулому. Ніде немає мені іншого місця».

А є ще Оддо, чоловік, який ніколи не подорослішає. Його історія йде власною й непевною лінією, для неї й бракне слів. По-простому: читати про психічні розлади ніколи не легко, автор відвертий і переконливий. Тому якщо у вас є близькі з психічними розладами, ви повірите Ренберґу й вам буде боляче.

«Толлак Інґеборґи» прийшов з друкарні наприкінці літа, уже майже восени. Наче дав час наважитися на читання: історія незатишна як листопад, але саме в листопаді, у час міжсезоння, усі душі сходяться на спільну тугу. Чи це жінка в депресії, чи хворий на рак старіючий чоловік, чи травмована донька, чи чоловік-дитина... І саме туга – всеохоплююча емоція тексту.

Цей роман дуже некомфортний: він буквально зіштовхує нас лице до лиця зі світом щоденних і не явних людських болінь. Або ж зіштовхує в їхню прірву. Бо якщо Бакман робить уколи й загоює порізи, Ренберґ залишає рану, і перечитування його – це її роз'ятрювання. Майже скупим текстом, лаконічними розрізами він препарує читачів, щоб визначити: а на який рівень болю, на яку міру емпатії ви ще здатні?