Читав цю книгу легко й без примусу.

«Мозаїка спогадів» органічно відлунює мозаїкою вражень.

Мій відгук буде безпосереднім і, певно що, суб’єктивним. Цьому є не одна причина й умовина. Цю книгу написав чоловік, до якого я придивляюся, прислухаюся, зважаю ось уже кілька десятків років. Мій земляк, ровесник моїх батьків, актор одного з найяскравіших театрів сучасності – Національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької.

Коли ми познайомились, то С. Максимчук (за умовчанням) став своєрідним провідником для мене у літературі і в колах української інтелігенції, яка перебувала у внутрішньому спротиві, опозиції і боротьбі з тотальною совєтизацією. З’ява сеї книги своєчасна, потрібна й унікальна. Кілька частин об’єднує непересічна творча особистість, майстерний володар творчої професії Святослав Максимчук. Професії зникомої – актор-декламатор.

Кожен актор у театральній студії чи виші проходить свій вишкіл, осягаючи сценічну мову, художнє слово. (Але й вчителі та учні загальноосвітніх шкіл не оминають декламування, вичитуючи літературні твори). Сто й більше років тому сумлінно і періодично видавалися книги для декламаторів, навіть серія була така – «Читець-декламатор». Часи змінилися, і нині, в період тотальної КВНізації, хіба що в Ютубі почуєш Дашу, Марію, Олену, вони начитують твори сучасних авторів, письменники й самі записують аудіокниги (до слова, арт-олімпієць С. Максимчук тут є рекордсменом – не знаю, хто більше за нього в Україні записав компакт-дисків відео- та аудіокниг, широко репрезентується ним золота українська класика ХІХ-ХХ століття та найкращі переклади ґрандів світової літератури – ним створена така собі нічогенька колекція, яка безупинно поповнюється. До 150-літнього ювілею В. Стефаника, наприклад, на Радіо Культура можна було почути шедеври – записи 70-х років новел Стефаника у виконанні Максимчука). Де-не-де надибаєш уздріти і послухати корифеїв старшої генерації – Аду Роговцеву, Ларису Кадирову, Богдана Козака, Бориса Лободу, Анатолія Паламаренка. Серед них окремо стоїть на сцені Святослав Максимчук. Твердо стоїть. Показово. Особливо. Фактурно. Завзято. Репрезентативно. Гучно. Зі своїм голосом. Зі своїм знаком оклику і знаком питання. Інтонацією. Репертуаром. Стилем. Позицією. І з винятковістю «Макса» (саме так його називають у вузьких театральних колах).

Сьогодні з’ява книги театральної мемуаристики – подія, явище цінне, актуальне і самодостатнє. Для мене це очевидно.

Автор ділиться спогадами, думками у формі довірливої бесіди. Саме такі розмови веде з близькими йому людьми Святослав Максимчук. Частину цих «мозаїчних» спогадів я чув. І не лише коли книжку писано – тоді, взявшись за невластивий собі жанр, п. Святослав ділився-читав по телефону фрагменти, аби збагнути, чи буде це комусь настільки читати-слухати цікаво, як йому важливо зафіксувати значимі речі, події, факти. Тож книга є підсумком творчого життя актора, декламатора, майстра художнього слова.

Зникомість унікальної професії триває давно. Процес зникання розпочався певно якраз перед тим, як Святослав Максимчук обрав свою дорогу. І вірним обранню залишається. Колись мій театральний вчитель звернув увагу на те, що лише потужні гравці залишаються в царині художнього виконання літературних творів. Необхідність своєї присутності – місії Святослав Максимчук доводить собі й слухачам-глядачам повсякчас. Доводить поступом, щоденною працею, пробами, репетиціями, пошуками. І книгою «Мозаїка спогадів».

Читач мало знайде тут описів творчого методу акторів, режисерів, ролей фільмів, вистав. Але прослідкує траєкторію становлення діяча культури, шляхетного патріота, до Незалежности цькованого українського інтелігента, що зумів вирости, сформуватися, здійснитися і задавати тон у своїй такій рідкісній професії. Особливості формування цього становлення є на кожній сторінці. І книга тут стає своєрідним путівником, де екскурсоводом виступає автор.