Другий роман Халеда Госсейні «Тисяча осяйних сонць» розповідає історії двох афганських жінок Маріям та Лайли. Із різних родин, з цілковито різними характерами й долями, їхні стежки переплітаються у найважчий час і для них самих, і для Афганістану. 

Після світового успіху «Ловця повітряних зміїв», в якому Госсейні переповідав історію хлопця, в другій книзі він говорить про долі жінок в Афганістані у другій половині минулого століття. Під час безперервної війни, невизначеності й позбавленого прав становища у суспільстві. Чому ця книга важлива сьогодні для українців, та яке враження вона справила особисто на нього — розповідає перекладач видання Роман Гардашук.

* * *

«Тисячу осяйних сонць» я прочитав уперше у далекому 2017 році. Книжка мене вразила й зачепила, відкрила очі на те, з яких гірких, суголосних — і часто непочутих — історій складений світ. У тому ж році у ВСЛ вийшов друком «Ловець повітряних зміїв», і я, не маючи по суті професійного перекладацького досвіду, звернувся до видавництва з пропозицією перекласти саме цю книгу. Тоді «Тисячі сонць» у планах ще не було, але я таки почав працювати як перекладач. 

Тому дуже трепетно було у 2023 році — вже на тлі повномасштабного вторгнення з одного та повернення до влади Талібану з іншого — отримати від Олени Горби пропозицію працювати над книгою.

Це щемка й травматична книга попри (можливо наївну, але радше щиру й не кон’юктурну) спробу пана Халеда завершити її гепіендом — бо, знову ж, хоча герої роману, скалічені, але живі, й отримують змогу розпочати нове життя й будувати нову країну, хід подальшої історії, як ми його знаємо, ці починання розтопче. І сьогодні життя умовної Лайли та її дітей — особливо ж дочок, дохтарго — занурюється все глибше у пекло, в упослідження та безправ’я. Можна гадати, що Халед Госсейні писав цей роман (і «Ловця») як данину шани рідному місту й друзям дитинства, своїй матері — і тут, випереджаючи зауваження, закликаю вірити, що автор обрав писати від імені двох героїнь зі щирого й доброго наміру — та своєму ватан, батьківщині — сама назва взята з пізньосередньовічної поеми, що оспівує осяйну красу Кабулу. Прикро розуміти, що «Тисяча осяйних сонць» — це й книга-докір і книга-застереження. Докір — міжнародній спільноті, «західному світу», що скористався спротивом моджагедів як знаряддям, а потім лишив скалічену країну на поталу талібам; докір польовим командирам, що в боротьбі за власні й племінні амбіції не спромоглися закласти тривкої державності. Застереження — усім читачам, що опинились у вирі історії — про те, чого можуть вартувати малодушшя і нерішучість.

Україцям пощастило, що сьогодні їхню незалежність захищають військовослужбовці суверенної держави, а не польові командири — або отамани чи повстанські провідники як століття тому. Пощастило, що «західному світові» ми ближчі та зрозуміліші. І щастя це — не задарма. У світі, що все більше керується правом сильного, надзвичайно коштовно — бути сильними, бути мужніми, бути відкритими одне до одного й нетерпимими до свавілля.