Героїні роману «Останні дівчата» Квінсі Карпентер вдалося пережити ніч убивств багато років тому. Зараз її життя налагоджується, але згодом стається дещо, після чого минуле перестає бути просто минулим. Квінсі доводиться з’ясувати, що саме відбулося тієї жахливої ночі та чому вижила саме вона…

Цей гостросюжетний детектив Райлі Сейґера в перекладі Романа Гардашука та художньому оформленні Івана Шкоропада вже чекає вас у книгарнях, а ми починаємо ділитися відгуками і розповідями про книгу. Сьогодні про сам роман і про роботу над його перекладом розповість Роман Гардашук.

***

Моя співпраця з «Видавництвом Старого Лева» почалася ще п’ять років тому — з неймовірного нахабства я, маючи тоді лише волонтерський досвід, благеньке портфоліо і вдосталь запалу, запропонував свою співпрацю. Так за захопливі пів року з’явився мій перший переклад — «Мистецтво подорожі» Алена де Боттона.

Від виходу книги минуло три з лишком років, за той час багато чого вдалося і не вдалося. Аж от на початку 2021 року я отримав пропозицію від Ольги Ренн щодо перекладу «Останніх дівчат» Райлі Сейґера. Марним буде сказати, що пропозиція мене втішила й захопила. Проглянувши текст навскіс, я дав згоду і взявся до роботи, яка, затягнувшись через диплом, навчання й побіжні речі, протривала понад п’ять місяців.

Книга стала викликом, справою натхнення й відповідальності. Перший цілісний художній текст; перша «доросла книга»; твір, зав’язаний на масовій, але втім особливій естетиці, в яку треба зануритися й цілісно її передати.

Жанр «Останніх дівчат» можна визначати як пригоди чи детектив, та найліпшим варіантом, певно, буде трилер з елементами слешеру. Адже тропи (починаючи від самої назви), стиль і культурний бекґраунд головної героїні — підкреслено кіношні. Книга спирається на американську традицію фільмів жахів — від класичного нуару та класики Гічкока аж до горорів вісімдесятих (саме фільмів стосується більшість приміток). Проте Райлі Сейґер не паразитує на ностальгії; використовує — так, але осмислює, переосмислює й субвертує звичні кліше й елементи. Тому знайомі образи масового розважального кіно — студентська вечірка в будиночку за містом, таємничий незнайомець і соковита різанина — стають основами психологічного, тривожного тексту про подолання травми й віднайдення справжньої себе, про довіру, вибір і прийняття. Головні персонажі — власне, персонажки книги — жінки: вольові, покривджені, але справжні й готові боротися за своє життя та єство. Це не принцеси, що чекають на порятунок, не кралі для фансервісу і не зворушливі жертви. Власне, персонажки протистоять не лише загрозам своїм життям, а і цим нав’язаним ролям.

Варто віддати Сейґерові належне у вимальовуванні жіночих образів, їхніх характерів, побуту та переживань. Для мене, з іншого боку, окремим викликом було природно й достовірно передати мовлення й роздуми персонажок. Це не той випадок, де в пригоді могла б стати ерудиція; я покладався на особистий досвід і чуття. Деякі фрази та звороти природно перенеслися з реального життя з льоту, а над деякими думалося довше.

У тексті нечасто, але все ж траплялися ігри слів та ідіоматичні жарти, які мені (наче незле) вдалося відтворити, не послуговуючись примітками (хоча деякі з цих місць будуть більш помітними за інші). Траплялася також лайка, разом із ненормативним мовленням — одна з персонажок лається особливо хвацько. Теж саме вона робить і українською та, що важливо, без зірочок. Разом із тим їй властиві й інші відхилення від «літературної» української, через що її мова звучить природніше та правдивіше.

«Останні дівчата» Райлі Сейґера — нескладне, масово-розважальне, але цікаве й напружене чтиво. Комусь воно стане забавкою, комусь — guilty pleasure, але по-справжньому книга захопить читачок і читачів, що люблять жанр, відчуття мурашок, (спів)переживання і саспенсу. Але ці читачі знайдуть там і складніші роздуми: про те, наскільки досвід може визначати особистість; про важливість пам’яті та забуття; про те, як залежність може отруювати та знищувати.