У Британії Бена Елтона знають насамперед як талановитого гумориста — принаймні, так було до виходу у світ «Знову й знову», — тож уперше беручи в руки цю книжку, я, мабуть, дещо неусвідомлено на відповідний лад і налаштовувався. Після гарного досвіду з перекладом Джеремі Кларксона хотілося скуштувати неповторного британського гумору знов і принаймні досхочу насміятися: якраз сміху нам усім останнім часом відчутно бракує. Бо ж перекладачі, вони такі: працюючи над веселою книжкою, ти смієшся, перекладаючи сумну — часом мало не плачеш, і доки всі ці емоції крізь себе не пропустиш, дух книжки — отой, що допомагає добирати влучні слова, — може тобі й не піддатися.

Посміявся? Де ж пак. Книжка виявилася дуже навіть серйозною. Гумор теж часом проблискував, бо ж шила в мішку не сховаєш, автор на цьому зуби з’їв, але загалом тема і питання піднімалися вельми серйозні. Отже, «уявіть собі, що вам випав один-єдиний шанс змінити історію. Куди б ви подалися? Що зробили б? Кому вкоротили б віку?». Не більше й не менше.

І от перед нами — Г'ю Стентон, відставний капітан сил спеціального призначення британської армії і фаховий шукач пригод; надворі 1914-й, він стоїть на Галатському мосту у Стамбулі й розмірковує про покладену на нього місію, яка, власне, й полягає у тому, щоб змінити історію. Він єдиний у світі напевне знає, що вже за кілька тижнів вибухне велика війна, яка забере безліч життів і назавжди змінить усе навколо. Адже для нього двадцяте століття — це вже історія, народився він у самому кінці того століття й у минулому опинився завдяки достоту геніальному відкриттю Ісаака Ньютона, який написав колись листа у майбутнє («А круто ж, визнай. Мені пише Ньютон! «Вітання з трьохсотлітньої давнини!» — Ого! — А таки ого. Зажди, далі буде ще огочніше»).

Відомий вислів стверджує, що двічі в одну річку не ввійдеш. Враховуючи Ньютонове відкриття — хтозна. А чудовий італійський письменник Паоло Джордано, якого мені теж пощастило перекладати, писав, що, «зрештою, кожна епоха несе в собі марнославну претензію на катастрофу». Враховуючи ще й це, важко уявити, щоб ті, кому випала нагода змінити минуле, від такого шансу відмовилися. Тільки чи варто? Може, краще просто залишити все, як є? Адже, як збагнув наостанку сам Ньютон, час — це не колесо прядки. Час — це нить, яку пряде те колесо. Дещо загадково? Мабуть. Відповіді шукайте у книжці і в роздумах, до яких вона неодмінно спонукатиме.