Презентація книжки Любомира Стринаглюка «Докричатися до живих», яка відбулася у жовтні 2025 року в книгарні-кав’ярні Старого Лева у Львові, і модератором якої був літературознавець Данило Ільницький, стала яскравою палітрою думок, відвертості та глибоких метафоричних висловлювань, наче, слухаючи поезію із заплющеними очима, можна відчути її до кінчиків пальців. Уже сама назва поетичної збірки говорить багато: вона ніби запрошує до розмови із самим собою, розмови між минулим і теперішнім, між тими, хто пішов, і тими, хто ще повинен чути. Назва «Докричатися до живих» — це багатовимірне сновидне марення про сенс і місію кожної людини. Для автора ця місія втілюється у постатях героїв війни, які віддали заради нас найдорожче — власне життя. Вони, за словами поета, прагнуть промовити до слухача із тиші, а ми, «живі», мусимо навчитися слухати їхні послання, продовжувати їхній голос, передавати пам’ять про них. Проте, ця збірка — не лише діалог із минулим. Вона є посилом у майбутнє, зверненням до наступних поколінь, спробою України докричатися до світу своїм незламним спротивом. Відтак назва збірки «Докричатися до живих» є символом прагнення зберегти себе як націю і водночас бути її голосом у світі. 

Перший розділ збірки, як і один із його ключових віршів, називається «Солдатове мовчання». Тексти народжувалися під впливом подій, які сьогодні переживає наша країна. Автор зізнається, що хоча не був на місці військовослужбовців, але через історії, новини та свідчення очевидців він намагався відчути хоча б краплинку того, що переживають наші захисники і захисниці. Поезія про війну — це велика відповідальність, а автори такої літератури є беззаперечними творцями новітньої історії України, яку жоден на зможе переписати на свій лад або заперечити. Та попри те автор не прагне відтворити документальну правду, а радше передає її емоційний вимір, створюючи збірні образи, в яких поєднується трагізм і світло надії. Саме цей контраст стає рушієм його творчості. Назва розділу «Солдатове мовчання» має символічне звучання. Вона перегукується із загальною тематикою збірки — темою мовчання і голосу, коли поезія стає способом говорити про те, що часто не можна висловити словами. Це мовчання — не порожнеча, а наповнене змістом внутрішнє свідчення часу, що вимагає осмислення. І водночас — це виклик не мовчати, а знайти свій голос у вирі подій, щоб зберегти людяність і правду.

Другий розділ має назву «Наодинці». Це розділ тиші: не мертвої, а живої та голосної тиші, яка промовляє глибше за будь-які слова. Самотність, на думку поета, — це не ізоляція, а необхідний стан для кожного автора, можливість почути себе, зазирнути у власну глибину й віднайти внутрішню рівновагу. Інколи потрібно відійти від бурхливого плину життя, зупинитися й подивитися на все збоку, переосмислити прожите. Саме така пауза настала свого часу й у творчості автора: певний період без публікацій став для нього моментом внутрішнього зосередження, який подарував нову якість думки і слова. Розділ «Наодинці» — це поетичне віддзеркалення цього досвіду: тиші, самопізнання і переродження, де кожен вірш звучить, наче відлуння внутрішнього діалогу.

Фінальний розділ збірки — «Родження ягняти». У ньому голос поета стає гострішим, відвертішим, подекуди іронічним, а часом навіть суворим. Алюзія на ягня для автора — це образ того самого світла надії, яке перегукується з першим розділом і водночас об’єднує його з другим, стаючи своєрідним синтезом пережитого. Тексти цього розділу сповнені життєствердних мотивів. Вони, наче світло ліхтарика в темряві, що освітлює шлях і веде по життю вперед — саме таким був авторський задум. У цьому розділі йдеться не лише про зовнішній світ, а насамперед про внутрішній досвід поета. Назва «Родження ягняти» має ще одне, глибоко особисте значення. Вона пов’язана з Карпатами, де автор пережив особливі моменти духовного піднесення. Цей гірський простір — символ сили, свободи й оновлення — став для нього натхненням.

Попередня книжка письменника, «Таємні дотики» (2022), стала своєрідним поштовхом до народження збірки «Докричатись до живих». Автор зізнається, що поезія для нього — це можливість найповніше висловити себе та свої почуття, показати свою сторону бачення. Врешті він любить поезію навіть поза межами власної творчості. Його тексти промовляють не лише через зміст, а й через ритм, мелодику, мають візуальне звучання. Поет сприймає своїх читачів як співавторців і для нього важливі ті люди, які мають власне відчуття до його слів. Тому під час свого туру він відвідав не лише великі міста, а й невеликі містечка й села. Автор переконаний: українська культура потрібна всюди і справжня поезія має звучати там, де є серце, готове її почути. Писати у час війни надзвичайно складно. Та, за словами автора, ним керують два першоелементи: Ерос і Танатос. Танатос — це страх смерті, який переживає кожен у тій чи тій формі. Це дотик до втрат, тінь, що завжди поруч. А Ерос — це прагнення жити, творити й любити всупереч усьому, це сила, що рухає вперед і надихає писати і таким чином самореалізовуватися.

І, можливо, саме в цій напрузі між життям і смертю, тишею й голосом, болем і надією народжується справжня поезія: та, що здатна лікувати, єднати й давати сенс. А мистецтво в час війни — це свідчення нашої хоробрості, наших страждань, та попри все, віри в перемогу.

Соломія Панкевич

студентка програми «Artes Liberales. Філологія» 

Українського католицького університету