Нещодавно світ побачила збірка короткої прози сучасних українських письменників «Моє тихе Різдво». На сторінках цієї книжки Різдво святкує велика галицька родина, а ще — волонтерка, для якої без есемески з фронту застигає час, і мусульманка, помішана на адвент-календарях, і навіть атеїстка, яка старанно готує дванадцять страв. Герої цієї збірки шанують давні традиції та створюють нові, шукають сенси та чекають див. Вони радіють, ностальгують, смакують, згадують дитинство, шукають ідеальні різдвяні сюжети і виліплюють ідеальні вушка з грибами.

Упорядниця і одна з авторок Оля Ренн розповідає про роботу над збірником:

***

Про різдвяні антології є дві редакторсько-упорядницькі таємниці: по-перше, автори і редактори завдяки цим збіркам отримують «додаткове Різдво» влітку, а по-друге, вони дуже стараються, щоб кожне оповідання окремо і збірка як певна цілісність вийшли ідеальними (ці книжкові люди ще ті перфекціоністи).

Та якщо далі розвивати тему ідеальності… то я часто вловлюю у друзях, рідних, знайомих та й в собі теж, прагнення до якогось ідеального Різдва. Чи за традиційністю, чи за естетикою, а чи за кулінарними стараннями. Пієтет в нас до цього свята величезний, і тому дуже хочеться, щоб все було якщо не ідеально, то принайнмі «як слід». І також часто вловлюю втому від цього прагнення до ідеальності. А Різдво ж насправді може бути дуже різне: веселе, сумне, ностальгійне і щемке, дитинне, бешкетне, родинне, самотнє… Можна сказати, що «різність Різдва» – це одна з концептуальних рис різдвяних антологій «Видавництва Старого Лева». Оповідання розмаїті за темами, стилістикою, художніми засобами, ритмом. Та все ж цікаво відстежувати, як вони, попри усю різність, перегукуються між собою, як часом ледь помітно переплітаються сюжети різних авторів, образи, метафори. Це ніколи не планується, але щоразу стається.

Люблю збірки за те, що можна читати по оповіданню на вечір, можна вибрати улюблені оповідання (і неулюблені теж), можна пізнати чиєсь Різдво і глибше збагнути своє.