Совєцький телевізор і такий самий старезний холодильник потрапили на обкладинку книги «Твоє, моє, нічиє та інше» не випадково. Життя пересічної радянської людини (радянської за духом, а не лише за часопросторовою географією) курсувало між цими двома концептуальними побутовими приладами: між телевізором, який напучував і нашпиговував пропагандою, в тому числі й про «найдобріші в світі совєцькі мультики», та холодильником, порожні полиці якого для багатьох тодішніх громадян могли стати чи не єдиним віконечком у світ болісної правди і збитошної реальності. Бо де ж всі ті космічні звитяги та промислові успіхи, про які звітують керманичі держави з екрану телевізору, коли в холодильнику навіть мишам нема чим поживитися? Чому телевізор розводиться про зубожілих американців та нещасних голодних європейців, а їсти нема що порядному будівникові щасливого комуністичного майбутнього? Чому в країні, яка начебто прямує до найщасливішого майбуття, смачно випадає попоїсти хіба що у дати календарних свят? Чому доводиться «прикопувати» майонез з горошком і не чіпати їх, бо «то на свята»? Хто ж бреше – телевізор чи холодильник із синюшними куроплапами в кульочку? Де межа пропаганди і чи справді той славетний пломбір – така вже позаземна смакота, як то пригадують нині любителі всього «совєцького»? На сторінках книги мені хотілося дослідити і поміркувати, як саме існування в парадигмі між порожнім холодильником і «голими королями», які переконували з телеекранів в тому, що «совєцька» родина живе мало не в розкошах, визначало майбутнє не просто окремих людей, а цілих держав – і тих, що історично вже припинили своє існування і тих, що нині виборюють остаточну незалежність і від порожнього «холодильника», і від брехливого «телевізора».