Напевно, вже кожен знає про мою особливу любов до Ірландії та ірландської літератури. У ній завжди є щось дуже тихе, стримане й водночас пронизливо чесне.

«Бруклін» Колма Тойбіна якось особливо точно влучив у цей настрій — і відгукнувся значно глибше, ніж я очікувала. Це роман про Ейліш — дівчину, яка їде з Ірландії до Америки в пошуках кращого життя. Самотність, розгубленість, поступове звикання, нові люди, кохання — і разом з цим нова версія себе. Але для мене ця історія насамперед про дім. Про дім, який не має чіткої адреси. Який живе в пам’яті, у голосах, у дрібницях. І який починає боліти саме тоді, коли ти найдалі від нього. З часом розумієш: це не лише місце. Це люди, запахи, звички, інтонації. І найважче — не поїхати. Найважче — дозволити собі мати більше, ніж один дім.

Мабуть, саме тому я перечитаю «Бруклін» знову — уже в українському перекладі. Бо коли я читала цей роман вперше, я ще мала дім. А тепер ми втратили його — там, у рідному Гуляйполі. І через це ця історія тепер звучить для мене інакше — значно глибше. Кожна емоція в ній відчувається сильніше.

Цей роман — не лише про еміграцію. Він про внутрішній вибір. Про стан, коли ти живеш ніби між двома реальностями — між тим, ким була, і тим, ким стаєш. Про те, як це — будувати нове життя і водночас відчувати провину за те, що вчишся бути щасливою далеко від дому. І от тут для мене ця історія стає дуже українською. Бо ірландці, як і ми, добре знають, що таке від’їзд і туга за домом. Мені здається, ми дуже схожі — у своїй тихій витривалості, у любові до дому і в здатності рухатися далі, навіть коли це непросто.

Це ніжна, спокійна і дуже людяна історія — без гучних драм, але з емоціями, які залишаються надовго.