Я під таким глибоким враженням, що геть переказала чоловікові. Я дуже рідко переказую йому, що читаю. Цей текст — це просто ЩОСЬ. Інна Данилюк дуже майстерно звела все: і київську легенду, й сили Добра та Зла, й сучасне, й минуле. Оце авторка утнула! 

Мені дуже сподобався протагоніст, його захоплення українським «ментором», його любов до свого і покликання до води, але з тим, що пірнути він не може, бо боїться. Це так класно! Також кінцівка про те, що він не лише рятує всіх у певній мірі, але й дає шанс самому собі практикувати надалі. Мартин і відьма дають емоційний ритм. Дуже добре. 

Як то кажуть: «свіжий голос дитліту»! Інна — молодчинка!

Якщо подумати про зауваги, то я майже їх не зібрала. Хіба, може, таке: у тексті є ДУЖЕ сильні порівняння — наприклад, «як вода на Водохреще». Це сильно й так по-українськи! А є слабші, звісно. І от я б радила на майбутнє проходитися, шукати ті слабші й прибирати їх із тексту. Тоді можна без порівнянь. Це, звісно, субʼєктивно. Просто я люблю без порівнянь. А якщо вже з ними, то як оце зробила Інна. Круто. 

Це от по суті — аби сказати, що ще можна покращити на вже КРАЩОМУ. 

Щиро бажаю Інні розправити крильця й писати далі! І вона точно буде однією з тих, кого я читатиму й вислідковуватиму.