Поезія у час війни, з одного боку, стала нашим чи не найважливішим кодом і жанром, а з іншого — ніколи раніше не бувало так мало фахових відгуків на неї. І це зрозуміло: на все потрібні сили, а їх мало, до того ж, багато майданчиків позакривалися. Я тут не претендую на те, щоб заповнити цю лакуну, звісно, це, так би мовити, неофіційне прочитання. Загалом я сподіваюся, що вже всі прочитали «Каміння і цвяхи» Юлії Мусаковської – або принаймні збираються прочитати. Для мене ця книжка — одна із знакових, вона про саму суть війни, про те, як її переживає цивільна людина.
Книжка складається із двох частин із промовистими назвами — A priori i A posteriori, умовних «раніше» і «пізніше» або «до» і «після» певного досвіду. Якого — ми вже, на жаль, знаємо. У першій частині вірші медитативні, тут бачимо занурення у мить, у себе саму, в Античність — фірмове Юліне, поезія-як-протидія часу, концентрація на моменті, який розростається так, що, як кажуть, стає «видно на всі чотири сторони світу». Це красива поезія — на додачу до філософської, справді красива — відміряна, медова, висока. Ні, вона не обов’язково про «щасливе» — тут є різні ноти, і трагічні теж, як і передчуття. «Ви ціловую втому з його плеча/він солоний теплий, мов камінь на узбережжі»»; «і вертались до мушель. І ми углиб /опускались, щоб засвідчити неможливе»; «для їхнього танцю завжди був потрібен третій»; «серпень, але тіло холодне, /скрізь прикладено синю печать». Але раптом у другій частині — різкий злам, все, більше не вийде писати красиво, вийде тільки різко, болісно, кутасто, гостро. Рев машин убивства глушить момент і концентрацію на ньому, тепер доводиться хіба що ловити уламки мови, свідомості, усвідомлення, і загалом поезії як такої. Міняється ритміка, стає нервовою, непередбачуваною (як і життя під час війни). «Щоранку виходжу в сад /обрізати троянди/чорні троянди скорботи»; «забуваю бути/ вістря ножа флюгером вказує на схід»; «Боже, скажи, що тримав його за руку /до самого кінця»; «тісно в одному світі з убивцею, катом»; «І приходять вірші й стають на порозі, як діти./Просять хліба. І просять вивести їх на світло./ось розсипані крихти. Що маю вам, діти, дати?»; «вперше чую, як мама плаче, /у телефоні»; «квітне магнолія у чужому саду./Хочеться вмерти, але доводиться говорити…».
Образ крихт, що розсипаються — світу, що розпадається – наскрізний; будинки стають «камінням і цвяхами». Згадуємо, що дім — це щось більше, ніж сума його частин. Каміння і цвяхи — це ще не дім, або вже не дім, і від цього дико боляче. Чудові ілюстрації Олекса Манна і вірші Юлії доповнюють тут одне одного. Тут і каміння, і цвяхи, і мушлі (ще один наскрізний образ — мушля — повернення до предковічного? До моря? До палеоліту чи палеозою? До неподільності житла, яке є твоєю живою частиною? До грецьких міфів?) — і висушені маківки — символ забуття? — і сірі лабіринти і тривожні червоні сонця. З мене поганий художник (бачили б ви «картини» мого власного виробництва, якими змушений милуватися мій кіт - перепрошую за несерйозну інтонацію в загалом серйозному пості) і ще гірший критик образотворчого мистецтва, але на Манна можна дивитися годинами — і щоразу відкривати нові і нові смисли.
Одним словом, читайте, дивіться, пам’ятайте…
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно