«Кінечні пісні» Ірини Шувалової — це поезія зовнішніх і внутрішніх ландшафтів, але насамперед — називання і вимірювання місткості слів. Шувалова повертає нас до першооснов природи: трави, води, пітьми, — і до засад нашого власного «я»: пауз між вдихом і видихом, згустків енергій, сили мовчазного споглядання і сили любові. Це поезія втраченого і знову вимріюваного дому — поезія, в яку увірвалася війна. Це історія, яка «спить і бачить сни», — і «немає жодної мови, в яку це можна вмістити». Але Шувалова винаходить цю мову.