Маркіян Прохасько відкриває Антарктиду для своїх читачів. І це не перебільшення. Бо що ми знаємо про Антарктиду? Білий шматок знизу на карті, де-не-де назви якихось островів, постійний сніг та завірюхи, білі ведмеді й пінгвіни. Ті, хто знають Антарктиду, з передостаннього б посміялися, а з останнього лише б поспівчували нашому неуцтву.

Антарктида завжди була тим краєм, про який знає небагато людей. Потрапити на Антарктиду складно. Антарктида сувора, далека і вимагає грати за її правилами. Можливо, через те, що вона така далека і туди не можна купити лоукост авіаквиток з ручною поклажею, і що її не пропонують у подорож на двох, для більшості з нас вона випадає з поля зору (зацікавлень). Бо Антарктида – це явно не зона комфорту. Але для декого вона є мрією.

+672 (телефонний код Антарктиди)

Зворот палітурки книги дозволяє нам познайомитися з короткими відгуками від знаних людей (ще й, певно, першочитачів). Так от, Євген Дикий (керівник Національного антарктичного наукового центру) написав, що очікував книжку у жанрі «щоденник мандрівника» або «я і Антарктида». І справді, коли береш книгу до рук (і ще не встигаєш перевернути на інший бік), очікуєш на подорожні записки, щоденник, замальовки. Очікуєш на те, що тут здійсниться одна мрія одного автора. І все це є, але не тільки. Маркіянові Прохаську вдалося поєднати величезну кількість інформації про материк із власними враженнями про нього.

Зрештою, автор сам про це пише: «Я не прикрашатиму та не перебільшуватиму в цій книзі досягнення – лише розповідатиму те, що бачив, і про що дізнався».

У літературі факту часто говорять про ефект кіно, коли ти знімаєш (читай, пишеш) кадри. Маркіян зрежисував (читай, написав) власний документальний фільм. Масив інформації, що його проштудіював, вивчив та синтезував автор, не викладений у сухий перелік дат та імен. Маркіян розбавив текст сторітелінгом. Історії мають значення. Так ми можемо дивитися кіно у кіні, де мальовничі кадри з яхти «Сельма», на якій плив автор, перериваються, і ми стаємо глядачами, наприклад, того, як ще на початку минулого століття норвежець Руаль Амундсен та британець Роберт Скотт змагалися, хто першим дістанеться до Південного полюса.

Окрім історій про експедиції та відкривачів, автор порушує багато питань, що стосуються міжнародної політики, сфер впливу та боротьби за територію цієї нічиєї землі. Це, безсумнівно, цікаві та важливі аспекти книги, які читаєш із захопленням. А потім розпочинається та частина, яку ви чекатимете чи не найбільше.

Яхта «Сельма» стала у бухті, і Маркіян Прохасько зійшов на станції «Академік Вернадський».

«Поверненню України в Антарктиду»

Саме такою є присвята книги. І вагома частина написана з української станції. Після розпаду СРСР росія не дотрималась Угоди та не розділила спільні станції між країнами. Україна залишилася поза бортом досліджень Антарктиди. Але трапився лютий 1996 року, коли внаслідок багатьох факторів і подій та завдяки науковцям і небайдужим людям, Україна отримала від Британії станцію «Фарадей» (тепер «Академік Вернадський»). Відтоді українські науковці та науковиці мають змогу вільно та самостійно досліджувати Антарктиду на рівні зі світовою науковою спільнотою та ділитися своїми дослідженнями й відкриттями.

Безсумнівно, від журналіста-письменника, який подорожує на Антарктиду писати книгу, очікуєш багато описів природи. Це від нього ми дізнаємося, що бувають сині льодовики, чи те, що не всюди на материку лежить сніг, і про те, які ці льодовики на дотик. Але книга важлива ще тим, що на цьому незаселеному материку автор задовольняє нашу спраглість дізнатися, як саме живуть (працюють) там люди.

Знову-таки, автор розповідає вичерпну історію про українську станцію, підсилюючи розповідь власними враженнями від неї. Ми дізнаємося про побут на станції, про правила, президентські вибори, дослідження, кухню та чергування. Про те, яка різниця між сезонниками та зимівниками. Про церкву, Різдво та (увага!) бар «Фарадей», де святкують дні народження, різні свята й просто відпочивають працівники та працівниці станції.

Тут ми знову дивимося кінокадри про станцію «Академік Вернадський», дізнаємося її історію та історії про її людей від початку заснування станції й до того дня, коли Маркіян покинув її. Хоча ні, навіть після закінчення подорожі автор тримає зв’язок зі станцією, тому історія продовжується.

Як ми впливаємо на Антарктиду

Коли читаєш книгу, складається враження, ніби Антарктида – це окремий світ. І все ж Маркіян закладає багацько меседжів, які нагадують: наше необережне поводження з природою невідворотно впливає на цей, здавалося б, далекий невідомий материк. Автор наводить приклад: «На початку 2020 року американські та британські вчені заявили, що у водах навколо Антарктиди в кожному літрі води, яку вони брали з різних глибин, – сотні шматочків мікропластиків, які видно під мікроскопом». І це не просто окрема цитата-узагальнення. Маркіян Прохасько порушує питання екології, тваринного та рослинного світу, змін клімату, представляючи нам цілісну фактологічну базу з посилання на різних науковців та наукові дослідження.

Окрім вичерпної інформації про материк, автор залишає багато інформації про те, як потрапити на Антарктиду. Бо відомо, що туризм на цьому набуває популярності. А поки ми вирішуємо, чим добратися до «Академіка Вернадського» – яхтою чи лайнером, – спеціально для нас книга доповнена фото. Від кадрів з пінгвінами та яхтою між айсбергами до репортажних фото з бару «Фарадей».

Маркіян Прохасько писав книгу три роки. У ній 616 сторінок, 773 посилань та тисячолітня історія Антарктиди.

Зрештою, це не просто книга-довідник-репортаж. Вона доводить, що мрія про Антарктиду може стати реальністю. І, як пише Маркіян, подарувати свободу.

«Адже свобода – це перемога над своїми обмеженнями і страхами».