23 жовтня 2025 року я зі своєю подругою відвідала презентацію книги Любомира Стринаглюка «Докричатися до живих», що відбулася у львівській книгарні-кав’ярні Старого Лева. Це, напевне, мій перший досвід такої зустрічі, де з автором перебуваєш майже віч-на-віч. Виникає відчуття близькості і безпосереднішого розуміння. Цікаво сидіти й розуміти, що людина навпроти — така ж, як і я, зі шкірою і костями, а не ефемерна фігура з-поза сторінок. Якщо дати волю фантазії й внутрішньому радарові, можна відчути емоції: переживання, захоплення, радість, ностальгію… Цілий коктейль відчуттів. Подія відбувалася в дуже камерній атмосфері, нею легко було зарядитися. Спершу я почувалася дещо незручно, позаяк складалося враження, наче всі у цій затишній книгарні-кав’ярні вже знають одне одного й мають спільну історію. На моє виправдання, майже впевнено можу заявити: в тому приміщенні була наймолодшою. Отож серед усіх поважних людей чулася водночас гордо (бо ж була в їхній компанії) і ніяково (бо я ще не дотягую до їхнього рівня). Та з початком обговорення ми колективно занурилися у простір модератор–поет, і який, на мою думку, утворився дуже приватним і саме тому вкрай цікавим.

В Любомира Стринаглюка абсолютно свій підхід до творчості. Як він сам зазначив: «Бути поетом — це бути чесним зі собою, мати самоповагу і гідність. Я вважаю себе поетом у найчистішому вигляді». Тож так, в автора немає проблем з паузами у писанні: «Якщо маю колись написати — напишу». Мене вражає простота і безпосередність пана Любомира. Він не намагався показати свою ідеальну версію, а ділився тим, чим живе. На питання, чи висока культура письма виробилася в нього разом зі здобуттям освіти, автор відповів, що, звісно, так, але вельми допомагає налагоджений контакт із редактором. Адже нам всім насправді потрібні редактори, а казати, що це не так — самообман. Ще навіть не прочитавши жодного свого вірша, Любомир Стринаглюк встиг завоювати нашу довіру і прихильність.

Щодо віршів. Модератор Данило Ільницький вдало зазначив, що вони перегукуються за стилем і змістом з творами багатьох Стринаглюкових поетів-сучасників, зокрема Ігоря Калинця. Деякі ж вірші мені були схожі схожі на поезію Поля Верлена. Збірка складається з трьох розділів, які суттєво відрізняються за тематикою та посилом. Кожен розділ — це ще одна грань автора. Кожен вірш — ще одна думка. А думки бувають різні: сумні, страшні, веселі, бешкетні… Пан Любомир спромігся вмістити багацько різних. Але не всі: «Мої тексти стануть повними, коли я закінчуся або як поет, або як людина», — так коментує автор свої тексти, залишаючи місце для чогось нового.

Цей спонтанний поетичний вечір був чудовим. Мені сподобалося слухати не лише діалог модератора і поета, а й мій внутрішній, який вони спровокували. Дякую за цю подію!

Христина Осташ

студентка програми «Artes Liberales. Філологія» 

Українського католицького університету