"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Дронь Артур
The New York Times про книгу «Безутішні» Кадзуо Ішіґуро
Роман Кадзуо Ішіґуро «Безутішні», який нещодавно вийшов українською в перекладі Тетяни Савчинської та художньому оформленні Оксани Йориш, схожий на довгий і заплутаний сон. У цьому сні піаніст Райдер приїжджає в місто, яке невідомо як називається, щоб дати концерт, на який невідомо як погодився. У місті він зустрічає багатьох людей, яких також не може пригадати. Усе в історії Райдера заплутано й незрозуміло. Усе, крім одного — усвідомлення, що його чекає найважливіший в житті виступ.
 
Аби дізнатися про книгу більше, пропонуємо прочитати уривки з рецензії лауреатки Пулітцерівської премії за мистецьку критику Мічіко Какутані для американської газети The New York Times.
 
***
 
На перший погляд, герой нового амбітного роману Кадзуо Ішіґуро видається протилежністю охочого догоджати дворецького, який вів оповідь у попередній книзі Ішіґуро («Залишок дня», 1989) з певним самообманом. Там, де Стівенс був бездоганним слугою, сліпо вірним своєму господареві, і не наважувався висловлювати власні думки, містер Райдер, багатослівний і дивно дезорієнтований оповідач «Безутішних», — зарозумілий і впевнений у собі митець, який вважає себе гідним поваги та шани інших. Там, де Стівенс вважав себе вірним підлеглим у надзвичайно жорстокій класовій системі, Райдер діє як такий собі Уберменш, не звертаючи уваги та, здавалося б, не піддаючись відповідальності та хвилюванню про потреби інших.
 
 
Однак, як виявилося, Райдер і Стівенс насправді є дзеркальними відображенням один одного. Обидва — ненадійні оповідачі, чиї роздроблені спогади поступово викриють їхні самообмани. Обидва — норовливі професіонали, які ховаються за маскою свого покликання. І обидва — холодні, прагматичні чоловіки, які відірвалися від реальності та емоцій.
 
Водночас найбільша відмінність між цими двома чоловіками стосується романів, у яких вони фігурують. Де «Залишок дня» — це розповідь, яка свідчить про віртуозне вміння писати, контроль тону та характеру Ішіґуро, «Безутішні» залишаються надзвичайно амбітним експериментом автора. 
 
Роман починається у неназваному європейському містечку, куди Райдер — всесвітньо відомий піаніст — приїхав з концертом. Райдер, здається, страждає певною формою амнезії: він не може згадати мети свого виступу або деталей розкладу. Врешті його розповідь про відвідини цього міста має химерне відчуття сну чи кошмару.
 
Іноді Райдер нагадує персонажа Кафки, який потрапив у таємничий і невиразно зловісний сюжет, що перевершує його розуміння. Його спроби потрапити до концертного залу, де він має грати, виглядають як пародія на боротьбу К. у «Замку». Так само, як його спроби впоратися з безліччю схвильованих знайомих перегукуються із зустрічами К. з некомпетентною бюрократією. В інші моменти Райдер більше нагадує Алісу під час візиту до Країни Див: він заходить і виходить із дивних маленьких дверей, які, очевидно, ведуть його по колу, і зустрічає безліч цікавих людей, які втягують його в низку інтриг, що погрожують відвернути його від призначених йому завдань.
 
Справді, кожен, кого Райдер зустрічає, має дратівливу звичку просити ще трохи його дорогоцінного часу. Літній чоловік просить виступити посередником сімейної драми; жінка просить поговорити з її проблемним сином; музикант-початківець звертається за порадою. Ми повільно дізнаємося, що багато з цих людей зовсім не чужі Райдеру, як він спершу говорить. Це люди, з якими він має тісний зв’язок. Здається, жінка на ім’я Софі колись була дівчиною чи дружиною Райдера; її син Борис є героєві дитиною або пасинком, а літній портьє у готелі Райдера виявляється батьком Софі, який не спілкувався з нею роками.
 
Майже всі, з ким зустрічається Райдер, насправді страждають від нездатності спілкуватися з коханою людиною. Бродський, місцевий п’яниця, протягом багатьох років був відчужений від коханої жінки. А менеджер готелю Гофман, здається, серйозно не відчуває почуттів до своєї дружини та їхнього сина Штефана, талановитого молодого піаніста.
 
 
Як каже Райдер, такі проблеми — втрачене почуття мети у всьому місті — випливають із художньої кризи громади, її нездатності виховати місцевого художника з великим і справжнім талантом. Колишнього художника Макса Заттлера одні хвалять, а інші засуджують за його надмірні пристрасті, а в цей час іншого музиканта — Крістоффа — публічно засуджують за його посередність та відсутність уяви. Тепер надії мешканців на оновлення покладаються на великий концерт, на якому мають виступити Райдер, Бродський та молодий Штефан. Як вигукує один персонаж, треба щось зробити, щоб «змінити спіраль біди, яка набуває все більших обертів у нашій спільноті», треба щось зробити, щоб «побудувати новий настрій, нову еру» [...]
 
Із розгортанням оповіді «Безутішних» Ішіґуро спокушає читача співчувати розчаруванню Райдера через те, що в нього немає часу для підготовки до концерту. Безумовно, настрій Райдера та постійне роздратування виявляється легко заразним: усі герої, з якими він зустрічається, врешті-решт стають грубими і нахабними. 
 
Однак поступово стає зрозумілим, що нетерплячість Райдера є симптомом його цілковитого самопоглинання і небезпечної віри в те, що незаймана сфера мистецтва може бути акуратно відгороджена від хаотичного світу реального життя. Насправді він виявить себе таким самим жахливо відокремленим від людських емоцій, як Стівенс у «Залишку дня»: так само, як Стівенс нехтував своїм батьком, котрий помирав, щоб прислухатися до рутинних домашніх справ, Райдер нехтує двома смертельно пораненими, щоб продовжити виконувати свої професійні обов’язки [...]
 
Переклад — Мар’яни Гудзій.
 
 



Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage