«Єдина вціліла» (The Only One Left) Райлі Сейґера — роман, що балансує між трилером, готикою й історією справжнього злочину. В його центрі — жінка, яку суспільство давно вже назвало вбивцею, попри те, що вироку суду ніколи не було. Знайомо? Так — бо це не вигадка, а алюзія на один із найгучніших кримінальних випадків в історії США.

 

Ліззі Борден — справжній жахливий прецедент

У 1892 році вся Америка говорила про Ліззі Борден — 32-річну жінку з Массачусетсу, яку звинуватили у вбивстві її батька та мачухи сокирою. Ситуація була класично моторошною: вбивство сталося в закритому будинку, де, крім жертв, перебували лише служниця і сама Ліззі. Попри виправдувальний вирок, громадськість і преса одноголосно зробили її головною підозрюваною.

Історія швидко обросла фольклором. З’явився навіть дитячий віршик, що й досі лякає своєю римованою жорстокістю:

Lizzie Borden took an axe  

And gave her mother forty whacks.  

When she saw what she had done,  

She gave her father forty-one.

Цей злочин — або те, що в нього повірили — зробив із Ліззі символ жіночої люті, мовчазного спротиву, а також вічної підозри. Вона стала архетипом: жінка, яку, можливо, засудили не за докази, а за порушення соціальних очікувань.

І саме ця постать оживає в романі Сейґера — у новій формі, але з тими самими тривогами...

  

Ленора Гоуп — літературна спадкоємиця Ліззі

Сюжет книги розгортається у 1980-х роках на узбережжі штату Мен. Молода доглядальниця Кіт прибуває до старого маєтку на скелі, щоб піклуватися про літню жінку на ім’я Ленора Гоуп. Та вже кількадесят років не може ні ходити, ні говорити — єдине, що в неї працює, це пальці лівої руки. За допомогою друкарської машинки вона починає розповідати свою історію.

А історія ця — не менш скандальна, ніж у Ліззі. Колись Ленору звинувачували у вбивстві батьків і сестри. І хоча вона уникла тюрми, тавро ніколи не зникло. Вона стала «єдиною вцілілою», відлюдницею, навколо якої виросла ціла міфологія.

Збіги з історією Ліззі Борден очевидні:

— одна підозрювана, яка лишилася живою після родинного злочину;

— суспільна думка як головний вирок, навіть без офіційного;

— ізоляція, мовчання, страх;

— старий будинок, що перетворюється на персонажа зі своїми секретами;

— і, зрештою, питання, на яке кожен читач шукає відповідь: а чи справді вона це зробила?

В сімнадцять літ Ленора Гоуп

Сестру повісила на стовп.

Ножа у батька уп’яла,

Життя у мами забрала.

Сейґер уміло використовує ці паралелі, але виводить сюжет на новий рівень. Це не просто переказ історії Ліззі в іншій обгортці — це осмислення, спроба побачити, як суспільні уявлення про жіночу провину й досі працюють.

  

Трилер із психологічним надломом

Як і в інших романах Сейґера, у «Єдиній вцілілій» присутній його фірмовий стиль: сюжет, який тримає в напрузі до останнього розділу, ретельно приховані підказки, глибоко вмотивовані персонажі. Але ця книга — ще й більш психологічна, ніж попередні.

Кіт, молода доглядальниця, сама пережила травму, і тому не просто виконує роботу, а й намагається зрозуміти свою пацієнтку. Її розслідування — це не лише пошук істини, а ще й процес особистого зцілення. Динаміка «пацієнт — доглядальниця» поступово перетворюється на тандем, який викриває страшну правду про дім і його мешканців.

  

Атмосфера старого дому

Маєток Гоупів — повноцінний герой роману. Похмурі кімнати, скрипучі підлоги, замуровані проходи й таємниці, заховані в стінах, — усе це створює готичну, клаустрофобну атмосферу. Тут відчувається вплив таких авторів, як Ширлі Джексон, Дафна дю Мор’є та навіть Едґар Аллан По. Будинок буквально замикає героїв у собі — як і минуле, з якого їм не вибратися.

 

Отже, це роман про тишу, яка говорить більше за слова. Про минуле, що не відпускає. І про те, як легко оголосити когось монстром — особливо, якщо це молода жінка, яка вижила.

Для всіх, хто любить справжні злочини, готичну естетику, несподівані сюжетні повороти й сильних героїнь з темним минулим — цей роман стане знахідкою.