У своєму дебютному романі для підлітків «Наші приховані дари» ірландська письменниця Керолайн О’Доног’ю торкається чутливих тем: дружби, першого кохання, пошуку і прийняття себе, гендеру та ще багатьох питань, які постають у житті підлітків, — і приправляє все це пригорщею ірландської магії.

Публікуємо для вас уривок із книги.

***

 2

РОЗДИВЛЯЮСЯ КАРТИ В АВТОБУСІ ДОРОГОЮ ДОДОМУ.

Не можу зрозуміти, який у них порядок. Деякі карти мають назви, наприклад Сонце, Відлюдник і Блазень, а на інших лише номери й масті. Але не чирва, бубна, трефа й піка. Тут масті — це жезли або довгі коричневі палиці, чимось схожі на вудки; чаші, які більше скидаються на бокали для вина; мечі, схожі просто на мечі; та пентаклі — маленькі зірки на дисках.

На більшості карт зображені люди у яскраво-червоних, золотавих і фіолетових кольорах, і кожен персонаж глибоко сконцентрований на своєму занятті. Ось чоловік вирізьблює тарілку, тобто він справді її вирізьблює.

Ніхто ніколи так не зосереджувався на своїй роботі, як цей чувак. Карти кажуть мені, що він — Вісім Пентаклів. Я міркую, що ж це означає. Сьогодні ви вирізьбите тарілку?

Звісно, раніше я бачила карти Таро. Іноді їх показували у фільмах. Ворожка розкладає карти і промовляє щось невизначене (ти, глядачка, переконана, що ворожка шахрує). Потім вона каже щось конкретне, і це змушує тебе сісти й слухати далі. «І як до цього ставиться ваш чоловік... Стів?». Або щось подібне.

Швиденько передивляюся карти й помічаю, що кожна позначена за схожою до звичайних карт системою.

Кожна масть має туза, двійку, трійку, четвірку, п’ятірку і аж до десяти. Також є королівська родина: пажі, лицарі, королеви, королі. Моїй колишній найкращій подрузі Лілі це сподобалося б. Одна з наших перших вигаданих ігор називалася «Пані лицарка». Суть цієї гри зводилася до того, що ми уявляли, наче скачемо на конях у її саду за домом, б’ємося з драконами й рятуємо принців.

Можливо, вона досі грає у «Пані лицарку» у своїй уяві, втім, ми більше не розмовляємо.

Коли я подумала про Лілі, мені на очі трапилася ще одна карта. Вона, здається, відрізнялася від інших.

А коли я торкнулася її, у мене стиснуло шлунок. Очі на мить затуманилися, наче я щойно прокинулася. Це обличчя жінки? Я дістала її, щоб роздивитися, але гамір у хвості автобуса змусив мене обернутися. Виявилося, то зграя хлопчаків зі школи Святого Ентоні. Чому хлопці такі неймовірно галасливі в автобусах? Вони передають щось по колу, кричать і регочуть. Не привітним радісним сміхом, а огидним реготом. Краєм ока помічаю, що вони також мають карти.

Це якось дивно. Сьогодні я знаходжу карти Таро і хлопці зі школи Святого Ентоні теж знаходять карти Таро?

Раптом Рорі О’Каллаган підводиться зі свого сидіння і прямує по проходу, хоч я знаю, що наша зупинка — ми виходимо на одній — буде незабаром.

— Привіт, Мейв, — каже він, зупинившись коло мене. — Можна?..

— Звісно, — відповідаю я. Сьогоднішній день стає дедалі дивнішим. Щойно я згадала про Лілі, як тієї ж миті підійшов її старший брат. Ми з Рорі знаємо одне одного відтоді, як були малюками, але ми ніколи не товаришували. Далекий, ефектний і рідко бачений, він — немов комета з мого дитинства.

Рорі сідає, і я помічаю, що його обличчя палахкотить, а очі світяться. Я не питаю чому. Рорі завжди був легкою здобиччю для любителів понасміхатися. Він має крупні м’які риси обличчя та відлюдькуватий. Цього вистачає, щоб з нього робили аутсайдера у такій школі, як школа Святого Ентоні, де якщо не граєш у футбол чи герлінг, то краще тобі померти. Напевно, кпинам також сприяє те, що О’Каллагани — протестанти у майже цілком католицькому місті. Вони не релігійні (насправді тут ніхто не релігійний), але їхній протестантизм надає їм якоїсь британськості. Це мовби така собі ввічлива втомлена енергія, на яку ці хлопці полюють.

— Агов! Рорі! Роріанно! Роріанно Ґранде! Повернися!

Рорі кліпає своїми великими карими очима, які справді трохи схожі на очі Аріани Ґранде, й обертається до мене.

— То як справи?

— Усе добре, — кажу я, тасуючи карти. Мені подобається відчувати їхню прохолоду. Дуже добре тасувати карти, якщо ти людина, яка не знає, куди подіти руки.

Рорі полотніє, коли помічає карти.

— От лайно. Ти їх теж маєш.

Я трохи заскочена й обертаю карти до нього, показуючи мудровані картинки:

— Карти Таро?

Цієї миті один із хлопців йде проходом автобуса.

— Агов, Роріанно Ґранде, чи твоя дівчина бачила це?

Хлопець, чийого імені я не знаю, тицяє купу карт мені в обличчя, і я розумію, у чому прикол. Це не Таро.

Це огидні порнушні гральні карти, які дістають на вихідних. Оголені дівчата з велетенськими цицьками і в таких тугих стрінгах, що після них вони точно лікуватимуться від молочниці. І до кожного обличчя приклеєна шкільна фотографія Рорі. Він удає, що дивиться у вікно, знаючи: вони тільки й чекають, щоб він схопив карти чи якось зреагував.

Це, напевно, найдивніша ситуація, яка траплялася у кілбезькому автобусі.

— Секундочку, — кажу я так серйозно, немов розпитую учня про семестровий проєкт. Дивлюся на того хлопця. — То ти роздрукував, вирізав і приклеїв фото Рорі до п’ятдесяти двох гральних карт?

Він регоче і махає своїм друзям з виразом «який же я дотепний!».

— Ого, напевно, ти просто одержимий ним, — голосно кажу я, а хлопець кидає на мене злісний погляд і повертається в задню частину автобуса. Ми з Рорі їдемо далі мовчки. Боковим зором помічаю, що його нігті нафарбовані рожевим. Не крикливим рожевим, не кольору фуксії, а ніжно-рожевим, кольором балетних пуантів. Таким наближеним до кольору його шкіри, що лак спершу зовсім не помітний.

Коли ми виходимо на нашій зупинці, Рорі йде в протилежний бік, ледь чутно пробурмотівши: «Бувай!».

Мій будинок за двадцять хвилин ходи від автобусної зупинки, але це гарний маршрут, а в такі дні, як оцей, я навіть чекаю, щоби пройтися. Йду вздовж берега річки. Масив блакитно-сірої води затоки ліворуч від мене, кам’яні стіни старого міста — праворуч. Кілбеґ був величеньким містом сто років тому, бо тут розташовувалися доки. Це торговий порт, один із найважливіших в Ірландії. Тут досі збереглося багато ринкових площ і стовпів для великої рогатої худоби. Є навіть напувальний фонтан, біля якого колись люди прив’язували своїх коней.

Він пересох десь десять років тому. У початковій школі я розробила проєкт про бунти, що відбувалися тут під час голодомору, коли поміщики вивозили зерно з країни, тоді як ірландці голодували. І отримала відзнаку. Свою першу і, напевно, останню відзнаку.

Наш будинок спершу здається великим, але ж потім усвідомлюю, що якийсь час ми жили тут усімох. Так, усімох: мама, тато, моя найстарша сестра Еббі, двоє братів Кілліан і Патрік, Джоанн і я. Люди завжди питають, як воно мати стільки братів і сестер, не усвідомлюючи, що між мною та Еббі різниця — п’ятнадцять років, між мною і Кілліаном — тринадцять, між мною і Патріком — десять, а Джо старша від мене на сім років. Тож це радше немов мати купу батьків.

— Агов, — гукає Джо з кухні. Вона щось пече. Зараз Джо цікавиться випіканням. Кілька місяців тому вона розійшлася зі своєю дівчиною і живе з нами, доки закінчує свою магістерську роботу. Я не хочу, щоб вони знову сходилися, хоч мама думає, що до цього йде. Так нудно, коли в будинку лише мама, тато і я.

— Привіт, щось ти рано, — відповідаю я, кидаю портфель у коридорі та йду на кухню. — Що печеш?

— Ох, якісь скажені християнські протести проходять під вікном бібліотеки, тож я пішла додому, — вона злизує трохи масла з пальця. — Фісташково-мигдальні блонді.

— Класно. А проти чого вони протестують? І чому ти завжди печеш щось солоне?

— Вони не солоні, — каже Джо, подрібнюючи горіхи пляшкою з-під вина. Джо завжди скаржиться, що в цьому домі немає нормального кухонного приладдя, але з п’ятьма дітьми і кар’єрою мамі ніколи було цим заморочуватися. — Це закуска. І вони протестують проти виставки Кейт О’Брін, кажуть, що платники податків не повинні платити за мистецтво людей-квір*. Немов більше не залишилося гарного мистецтва, — вона долонями згрібає горіхи в чашку. — Як відбула покарання?

— Було… нормально.

— Ти вибачилася перед паном Бернардом, як я тобі радила?

— Ні.

— Мейв!

— Я в нього не влучила!

— Не в цьому річ. Ти просто мусиш вибачитися. Я це ненавиджу. Лажа! Щойно спробуєш розсмішити когось, як тобі миттю навішують ярлик: соціопатка.

А коли ти тиха, скажуть: «Неговірка, така вже вдалася».

А якщо досягаторка — назвуть амбітною. І стверджуватимуть це без тіні сумніву. Джо була одержима навчанням, так що напередодні останнього дзвоника захворіла псоріазом від стресу, — а всі ж завжди казали, що вона «націлена на результат».

— А до речі, — каже вона, висипаючи горіхи з чашки в тісто для блонді. — Не розумію, чому тобі так важко даються мови. Ти досить балакуча. Тобі потрібно лише запам’ятати правильні дієслова у важливих часах. Решта просто.

Лише? Потрібно лише запам’ятати дієслова?

Вона не розуміє, що я не можу?

І все-таки іншим це вдається. Решта дівчат у моєму класі до останньої контрольної вивчили по вісімнадцять-двадцять дієслів, а мені важко запам’ятати хоча б десять. Перш ніж я мала вступати до школи Святої Бернадетти, мама повела мене до спеціаліста, щоб виявити, чи немає в мене дислексії. Думаю, всі сподівалися, що її у мене виявлять.

— Я просто певна, що вона має якийсь прихований дар, — казала мама екзаменатору, намагаючись більше переконати себе, ніж його. — Вона найраніше з моїх дітей почала розмовляти. В одинадцять місяців уже гомоніла повними реченнями.

Вони хотіли почути якесь пояснення моїх скромних досягнень у навчанні. Особливо брати, обидва такі наукові. Вони телефонували щодня з новими теоріями, чому я така недалека.

— Чому ми не подумали, що вона може недочувати? — припустив Кілліан, коли якось на вихідні завітав додому. — Можливо, вона не чує, що каже вчитель.

Кумедно: я знаю, що він це казав, бо підслухала його з іншої кімнати.

У мене немає дислексії, я не сліпа й не глуха. На жаль для усіх, я просто тупа.

Я облизала палець і почала протирати поверхню кухонного столу, збираючи крихти та всипаючи їх собі до рота.

— Мейв, це огидно. Перестань. Я не хочу, щоб твоя слина була в цих блонді.

— Чому? Для кого вони?

— Ні для кого. Господи, мені що, потрібна якась причина, щоб не хотіли запльованих блонді?

— Вони для Сарри, так? — питаю, підколюючи її. — Ти зустрічаєшся з Саррою.

— Заткнися, — відповідає вона, згрібаючи крихти в руку і скидаючи їх на тарілку з дерев’яною ложкою.

— Точно! — переможно кажу я. — Ну, не очікуй, що вона це оцінить. Вона, напевно, скаже, що вони їй подобаються, а потім зрадить їх з якимись брауні.

Джоанн припиняє замішувати тісто. Червоніє. О господи, до мене дійшло. Іноді я забуваю, що, хоч ми всі вже давно знаємо про зраду і цим нікого не здивуєш, Джоанн досі щодня її переживає. Можливо, я вже відпустила те, що її зрадили, але вона ще точно ні.

— Агов, — кажу я. Якщо я зможу її розсмішити, тоді разом посміємося і згадка про Сарру впаде їй із пліч. — Брауні жахливі. Напевно, найбільш переоцінене печиво у світі. До того ж брауні — хвойди.

Джоанн нічого не говорить, а просто викладає тісто на жаровню.

— Якщо любиш брауні, ти, напевно, дурепа, — знову роблю спробу, спостерігаючи, як вона ставить жаровню у духовку.

— Господи, Мейв, ти колись замовкнеш?

Раптом вона починає кричати так люто, що втрачає концентрацію й обпікає собі руку об духовку. Зойкає та інстинктивно хапається за опік, перекидаючи всю жаровню з тістом на підлогу. Я хапаю кухонний рушник і починаю відчищати липкі жовті кульки.

— Припини! — кричить вона, відпихаючи мене. — Просто забирайся. Забирайся, забирайся геть! Іди у свою кімнату.

— Я намагаюся допомогти, корово, — кажу я. Сверблять очі. Господи, не плач. Не плач. Що може бути гірше, ніж рюмсання наймолодшої дитини в родині. — І ти не можеш наказувати мені йти в мою кімнату. Ти мені не мама, тож відвали.

Тепер плаче Джоанн. Іноді я думаю, що вона надто довго була наймолодшою дитиною в родині, тому навіть чутливіша, ніж я. Її статус наймолодшої дитини забрали в неї, натомість я відчайдушно намагаюся його спекатися.

Відчиняються двері кухні, прийшла мама, вона тримає собачий повідок і, здається, уже втомилася від нас.

Собака зривається і мчить до тіста, набиваючи ним пащу, тим часом як мама горлає про його синдром подразненого кишківника.

— Хапайте Тоту, — репетує вона. — Мейв, забери Тоту! Тоту, ПРИПИНИ! Тоту ПОГАНИЙ. Джоанн, там було масло? Я не прибиратиму прогірклого проносу. Ви хоч уявляєте, як воно смердить?

Ми вигнали Тоту надвір, потім все прибирали, а заплакана Джоанн розповідала мамі, яка я сучка.

— Не можу повірити, — різко кажу я. — Тобі за двадцять, а ти досі ябеда.

Потім я кажу багато жахливих речей про неї і Сарру, про що одразу ж шкодую, але ніколи не вибачуся. Ми з Тоту йдемо в мою кімнату, як два вигнанці.

У вотсапі на телефоні п’ятдесят повідомлень, але всі вони з груп, на які я підписана. Нів Волш та Мішелль Брін теґнули мене кілька разів, запитуючи, як пані Гарріс мене покарала.

Я вичистила Карцер, — відписую я.

Багато емоджі.

Яка сучка, — пише хтось.

Знайшла багато сміття, — відписую я.

Надсилаю фото плеєра з касетою з вишуканими піснями.

Вони дивуються, але невдовзі тема розмови змінюється. У цій групі у вотсапі нас аж чотирнадцять, тож людям важко зосередитися. Я вже не вперше ловлю себе на думці, що хотіла б мати найліпшу подругу, з якою могла б поговорити.

Колись я мала таку подругу. Але з Лілі все скінчено. Це сталося майже півтора року тому.

Потім я згадую про карти. Яскраво-червоні та фіолетові, химерні образи та дивні символи. Я дістаю їх зі свого рюкзака й починаю переглядати, розкладаючи по порядку.

1. Блазень.

Чувак з собакою та флейтою. Він привабливий, довговолосий, чим скидається на принца Веліанта з коміксів.

2. Маг.

Чувак за столом змішує зілля.

3. Верховна Жриця.

Жінка з місяцем на голові. Вона схожа на пані Гарріс, гарна й сувора.

Я довго витріщаюся на людей на картах, сподіваючись, що отримаю якесь послання. Нічого не відбувається. Тоді, знудившись від власного незнання, відкриваю ноутбук і забиваю в пошуковик: «Як навчитися ворожити на картах Таро».

І вечір пролітає як мить.

 

* Квір — загальний термін на позначення представників спільноти ЛГБТК+.