Артистична вечірка у міжвоєнному Берліні 1928 року. Три жінки, один груповий портрет. Майже через століття його побачить Аманда Лі Коу – молода англомовна авторка родом з Сингапуру, яка, перепробувавши безліч професій, зрештою обрала письменництво. Результатом цього вибору став амбітний і зухвалий літературний дебют, який завоював прихильність критиків і читачів у всьому світі.

Лені Ріфеншталь: талант на службі зла

Мабуть, найвідомішим фактом біографії Лені Ріфеншталь є співпраця з НСДАП. Саме завдяки пропагандистським фільмам, які ця режисерка знімала на замовлення нацистів, вона здобула славу у себе на батьківщині. Власне, саме ці стрічки зрештою й погубили її кар’єру в кінематографі:

«У чому мій злочин? – запитувала вона в журналістів після війни. Судімо принаймні чесно. Якщо мої фільми справді були пропагандою, хіба їздили б вони по фестивалях і здобували там нагороди? Я добре робила свою роботу.»

Водночас Ріфеншталь створювала стрічки, які не мали нічого спільного з дійсністю. Про знімання одного з таких фільмів і йдеться в романі. «Долина» стала останньою стрічкою Лені, якій, втім, так і не судилось потрапити на великі екрани. Не останню роль зіграло те, що учасниками масових сцен були роми, яких Ріфеншталь забрала з концтабору на період фільмування. Після завершення зйомок їх повернули в ув’язнення. Настільки ж цинічним із позиції сьогодення виглядає намагання режисерки затулити очі, вуха, розум і серце, щоб не знати, що сталося з акторами масовки:

«Насправді ж усе дуже просто: є шанувальник її таланту, вона з ним подружилася, він дав їй грошей на нові фільми. А що він робить поза тим – це вже її не стосується. Ницо з їхнього боку звалювати все на купу, не відділяючи самої Лені від НСДАП, її стрічок від їхніх дій.»

Та чи справді Лені не усвідомлювала зла, у формуванні привабливого образу якого сумлінно брала участь? Аманда Лі Коу пропонує читачам самостійно знайти відповідь на це запитання. Для мене ж висновок однозначний: історія Лені Ріфеншталь вкотре доводить, що позиція «культура поза політикою» є шляхом в нікуди.

Марлен Дітріх: символ Голлівуду

На противагу попередній героїні, Марлен Дітріх обрала правильний бік історії. Їй вистачило прозорливості, щоб виступити проти гітлерівського режиму до того, як він розв’язав найбільшу війну в історії людства. Історія Дітріх – передусім про сміливість порушувати правила, чинити згідно з власними бажаннями й залишатись ексцентричною зіркою до останнього подиху. Ще будучи маловідомою акторкою, Марлен вірила в те, що на неї чекає велике майбутнє:

«…оскільки в моєму житті немає ні раю, ані спасителя, доведеться мені самій прожити виняткове життя.»

Їй справді вдалося пройти шлях від безіменної дівчини, яка намагається пробитися в кіно, до епатажної кінодіви першої величини, що стала американським символом свободи.

Проте авторка зосереджується не так на ключових подіях у житті Дітріх, як на її повільному згасанні. Залишившись наодинці зі своїми думками й спогадами про минулі часи, Марлен знаходить розраду в телефонних дзвінках невідомого шанувальника, який читає їй поезії улюбленого Рільке. До речі, подекуди вигадані персонажі відіграють у романі Аманди Лі Коу, ніж реальні історичні особи, що робить текст ще цікавішим.

Падіння Берлінського муру, яке акторка спостерігає на екрані телевізора, символізує завершення (принаймні офіційне) Холодної війни. А що ж сама Марлен? Вона також стала символом. Чимось значно більшим, ніж femme fatale з фільмів Джозефа фон Штернберга:

«Будьмо щирі – ваше ім’я давно вже вам не належить. Будь-хто на світі може зіставити його з вашим лицем. Тепер це просто символ!»

Анна-Мей Вонг: занадто китаянка 

Із сюжетною лінією Марлен Дітріх тісно пов’язана історія Анни-Мей Вонг – американської акторки китайського походження, творча діяльність якої припала на час дії Кіновиробничого кодексу. Багато уваги авторка приділяє спільній роботі Дітріх і Вонг у «Шанхайському експресі». Однак поки перша впевнено завойовувала та всіма силами трималася за статус голлівудської кінодіви, інша протягом всього життя залишалась на другорядних ролях:

«І не мало значення, яка маленька в неї роль чи яка непропорційно крихітна платня порівняно з колегами. Важила тільки можливість пожити справжнім життям у вигаданих обставинах.»

У Голлівуді 1930–40-х рр. Вонг давали ролі лише лиходійок, тоді як співвітчизники таврували акторку за трансляцію на великому екрані упереджень щодо азіатів:

«А найгірше в тім, що ви свято впевнені, буцімто, створюючи такі фальшиві образи на імперіалістичному екрані, робите нам усім велику послугу. Міс Вонг, своїми діями ви підтримуєте мракобісся, яке самі ж і осуджуєте.»

Гірка іронія долі полягає в тому, що зрештою Анна-Мей виявилась «занадто китаянкою як для ролі китаянки». Роль, яка могла стати її проривом в кіно, обернулась страшним розчаруванням. Вонг всюди залишалась чужою: американці сприймали її як екзотику, а китайці вважали зрадницею батьківщини. Між іншим, саме вона стала прототипом Фей Чжу в кінострічці Дам’єна Шазелла «Вавилон».

Чому варто прочитати

Дебютний роман Аманди Лі Коу з витонченою елегантністю поєднує в собі документалістику й художню вигадку. Марлен Дітріх, Анна-Мей Вонг і Лені Ріфеншталь є знаковими постатями в історії світового кінематографа ХХ століття. Кожна з них у певний період життя намагалась підкорити Голлівуд. Усіх трьох об’єднувало прагнення залишити яскравий слід в історії кіно. Тож «Світло далекої зірки», безсумнівно, припаде до душі шанувальникам біографічної і драматичної прози. 

Ще одна беззаперечна перевага цієї книжки в тому, що авторка показує героїнь звичайними людьми. Кожна з них вбачала мистецтво сенсом свого життя. І кожній з них довелось багато чим пожертвувати заради свого покликання. Здавалося б, що ще спільного між трьома легендами кінематографу, окрім їхнього ремесла? Їх об’єднували непересічний талант, сміливість, відданість своїй справі та водночас самотність, страх, неприйняття власної поразки і прагнення бути почутими.