Хтось захоплюється майстерними скульптурами та картинами, створеними кілька століть тому, у когось вони викликають подив та нерозуміння, але в будь-якому разі мистецькі твори нікого не лишають байдужим. Якщо ви бажаєте сповна зануритись у світ мистецтва та здійснити екскурс епохами, країнами, техніками та стилями творчості, то запрошуємо звернути увагу на книгу С’юзі Годж «Коротка історія мистецтва», що нещодавно вийшла у «Видавництві Старого Лева».

А зараз пропонуємо вам дізнатись історії появи кількох шедеврів, як-от «Дівчина з перловою сережкою» Йоганнеса Вермеєра та «Крик» Едварда Мунка.

«Бахус», Караваджо, близько 1595 р.

Мікеланджело Мерізі, відомий як Караваджо (1571–1610), працював у революційній для свого часу живописній техніці, в якій накладання глибоких темних тонів навколо яскравої фігури створює ефект тривимірності та підсилює емоційне напруження. Бахус з листям і гронами винограду у волоссі розслаблено сидить перед чашею з фруктами та чималою карафою червоного вина. У лівій руці він тримає повний келих, немов запрошуючи глядача почастуватися.

Бахус (грецькою Діоніс) — бог вина, нестями і божевільних розваг. Караваджо зобразив його ледь захмелілим, рожевощоким юнаком, загорнутим у простирадло, наче в тогу. На склі карафи віддзеркалюється крихітний автопортрет Караваджо за мольбертом, а в келиху на поверхні вина — відображення Бахуса. Моделлю, вочевидь, був приятель Караваджо Маріо Мінніті (1577–1640), якого він зобразив на кількох інших картинах. Кошик перестиглих, червивих фруктів — алегоричний «ванітас», нагадування про швидкоплинність земного життя. Брудні нігті Бахуса свідчать про схильність Караваджо до зображення реалістичних деталей без прикрас, яку не всі схвалювали. Замовив картину, ймовірно, кардинал дель Монте (1549–1627), через рік після того, як Караваджо переступив поріг його дому. Дель Монте був першим авторитетним покровителем Караваджо, і його вподобання, мабуть, диктували вибір тем для ранніх робіт художника.

 

«Дівчина з перловою сережкою», автор Йоганнес Вермеєр, близько 1665 р.

Йоганнеса Вермеєра (1632–1675) вважають одним із найвидатніших голландських художників, втім, про його життя відомо небагато, і на сьогодні справжніми картинами Вермеєра визнано лише близько 36 робіт.

Спочатку картина називалася «Дівчина у тюрбані». Хто вона — невідомо. Дівчина дивиться через плече на глядача. Можливо, це дочка Вермеєра Марія або Магдалена ван Райвен, дочка шанувальника його творчості і мецената. Імовірно, це троні — допоміжний етюдний портрет для іншої картини, втім, троні не обов’язково використовували в інших роботах: невідомо, щоб саме цей троні десь використали.

Зображена декількома вправними мазками, перлова сережка виблискує на темному тлі в центрі уваги, ще кілька мазків білої фарби зображають відблиски на очах дівчини, губах і комірі. Як і інші голландські художники, Вермеєр зображав заможних людей в інтер’єрах. Він був доволі успішним на локальному рівні завдяки своєму копіткому, атмосферному стилю з використанням дорогих пігментів і ефектних тональних контрастів. Для синього тюрбана було використано пігмент із подрібненого напівкоштовного лазурового каменю, а під час реставрації картини виявили, що тло картини було спершу вкрито зеленуватою глазур’ю, яка згодом потемніла. Вермеєр підписав роботу «IVMeer», але дату не додав.

 

«Крик», автор Едвард Мунк, 1893 р.

Здобувши художню освіту в Християнії (нині Осло), Едвард Мунк (1863–1944) подорожував Німеччиною, Італією та Францією. Його експресивні образи психічних розладів збагатили французький символізм і справили величезний вплив на німецький експресіонізм.

Спершу картина називалася «Крик природи». Це одна з чотирьох версій, створених Мунком у 1893–1910 роках. Дві довгі худі руки обхопили черепоподібну голову з величезними очима і роззявленим у нечутному зойку ротом. Зловісна фігура наче випромінює жах, що хвилеподібними формами розходиться по композиції. Невизначеність головної постаті та двох інших, які зображені позаду, створюють відчуття незрозумілої небезпеки. Звивисті лінії та неприродно яскраві кольори підсилюють відчуття тривоги. Згодом Мунк поділився, звідки почерпнув натхнення для картини: «Я прогулювався з двома приятелями, сонце ховалося за обрій, і раптом небо враз стало криваво-червоним. Я зупинився і знесилено обперся на паркан — всюди понад містом і синювато-чорним фіордом була кров і язики полум’я. Друзі прямували далі, а я завмер на місці, здригаючись від хвилювання і відчуваючи безконечний крик природи».

 

«Поцілунок», автор Ґустав Клімт, 1907-1908 роки

Одного із засновників Віденського сецесіону Ґустава Клімта (1862–1918) вважають найвидатнішим живописцем доби модерну з неповторним орнаментальним чуттєвим стилем.

На картині, створеній у так званий «золотий» період творчості Клімта, чоловік нахилився поцілувати жінку, яка тулиться до нього, відкинувши голову. З вінком плюща на темному волоссі він схожий на давньогрецького бога, а її волосся і шия обрамлені ореолом ніжних квітів. Припускають, що моделями були Клімт і його супутниця Емілія Фльоґе, а, можливо, це Хільде Рот, одна з постійних натурниць художника. Сукня викладена листками сухозлітного срібла і золота, оздоблена срібною ниткою, різнобарвними круглими квітковими візерунками, а також невеличкими квадратами, прямокутниками та хвилястими лініями, які були для Клімта символами жіночності та плідності. Плащ чоловіка прикрашають «чоловічі» символи: чорні, білі та сріблясті прямокутники, які нарочито контрастують з вигинами та округлими контурами візерунків на жіночому убранні. Пару зображено навколішках на рясно всипаній барвистими квітами постелі, а кісточки жінки обвиті золотими стеблами плюща.

Звивисті орнаменти Клімта видаються пласкими на металевих ділянках, нагадуючи середньовічні ілюстровані рукописи, візантійські мозаїки та японські дереворити, але вони водночас живі і об’ємні у місцях, де накладено фарбу.

 

«Дві Фріди», авторка Фріда Кало, 1939 р.

Одна з найславетніших жінок-живописців, Фріда Кало (1907–1954) однаково відома як своїми колоритними творами, так і фізичними та психологічними травмами, які їй довелося пережити.

Кало створила цей подвійний автопортрет невдовзі після розлучення з Дієґо Ріверою (1886–1957), колегою-художником, зобразивши свої почуття та різні аспекти своєї особистості. Згодом вона написала, що картина постала зі спогадів про уявного друга дитинства — когось, хто її підтримував, коли вона цього потребувала — і визнала, що втілила в роботі свій відчай і почуття самотності після розриву з Ріверою. Вона зобразила себе у двох різних іпостасях, висміюючи традиційні ідеали краси та соціальні упередження. Дві однакові жінки сидять, тримаючись за руки, на лавці під буремним небом. На Кало зліва сучасний європейський одяг, в якому вона ходила, перш ніж вийшла заміж за Ріверу. У шлюбі Фріда вже носила традиційний мексиканський костюм, як на портреті справа. Кало-мексиканка тримає медальйон із зображенням Рівери. Зловісне захмарене небо на задньому тлі та серце, з якого тече кров, символізують страждання. Серця обох жінок відкриті. У традиційної Фріди воно розпорене. Кінець головної артерії, яка відходить від розрізаного серця до правої руки, відтинають хірургічні щипці. Кров скрапує на білу сукню, а важкі буремні хмари немов віддзеркалюють її внутрішнє сум’яття.