"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Дронь Артур
Ми «Нормальні люди». У нас телефони з паперу
Random
«Більшість людей проживає все своє життя, подумала Маріанна, так і не відчувши такої близькості».
Уривок із книги
 
Цей роман спричинив фурор як серед критиків, так і серед читачів. «Нормальні люди» Саллі Руні потрапили до довгого списку Букерівської премії та виграли British Book Award. Загальний наклад книги уже перетнув мільйон примірників. Світові видання «The Washington Post», «Elle» та «Vogue» називають цю книгу одним з найкращих творів про стосунки сучасних людей. Минулого року «Видавництво Старого Лева» відкрило роман також і для українського читача. Бестселер ірландської письменниці переклала українською Анастасія Коник, а обкладинку до видання створив Назар Гайдучик.
 
МИ РІЗНІ. АЛЕ МИ ПОВ’ЯЗАНІ
 
Коннел – популярний учень школи, спортсмен і красень, у якого багато друзів. Маріанна – його повна соціальна протилежність. Дівчина почувається відлюдницею у школі, її у кращому разі не помічають, а в гіршому – висміюють. Але за межами школи їхні соціальні статуси протилежні – мама Коннела працює на сім’ю Маріанни і прибирає в їхньому домі. І саме в цьому будинку хлопець і дівчина бачаться, коли Коннел приїжджає забирати маму. Між ними зароджується щось настільки сильне, наскільки й незрозуміле. Хлопець і дівчина починають ближче спілкуватися і проводити разом час. Але таємно від усіх, адже Коннел не хоче, аби про це дізнались у школі...
 
Після завершення школи усе змінюється. Коннел і Маріанна досі дуже різні. Дівчина легко соціалізувалася в новому університетському середовищі, у неї з’явились друзі, її життя змінилось. Як змінилося й життя Коннела. Для нього шкільний період був найкращим і найуспішнішим, як виявляється. Адже пристосуватися до нових умов життя у столиці, до нового середовища і оточення йому дуже важко. Після школи вони певний час не спілкуються, бо Коннел образив дівчину перед випускним. Та згодом він знову зустрічає Маріанну, яка все-таки продовжує відчувати до хлопця щось дуже сильне. Як зрештою і сам Коннел до неї.
 
«Він щиро розсміявся. Маріанно, сказав він, хоч я й не вірю в Бога, але інколи думаю, що він створив тебе спеціально для мене».
 
Коннел і Маріанна навчаються і веселяться, живуть і працюють, віддаляються і зближуються. Вони сплять один із одним, сплять з іншими, не сплять взагалі. Віддаляються, зближуються, губляться. Але між ними завжди залишається той таємничий зв’язок, який виник іще в школі. Відчуття прив’язаності і приналежності. Віддаленості і відданості. Куди цей зв’язок приведе, якщо слідувати за ним? Слідувати, але не могти (чи боятися) говорити про нього?
 
Я БАЧУ В ТОБІ ЦІЛИЙ ВСЕСВІТ
 
Коли «Видавництво Старого Лева» представило читачам обкладинку майбутнього книги, вона видалась мені навіть красивішою, аніж в оригінальному ірландському виданні. Назар Гайдучик зобразив на обкладинці силуети двох людей із зірковим космосом замість облич. Чоловік і жінка обіймаються, і хоч не видно їхніх очей або губ, все одно зрозуміло, що в кожному з них – цілий всесвіт. І ці всесвіти притягуються одне до одного. Обв’язуються своєю безмежністю і всеохопністю.
 
ЛЮДИ З ПАПЕРОВИМИ ТЕЛЕФОНАМИ
 
У дитинстві ми з братом робили іграшкові телефони із паперових стаканчиків і нитки. На дні одного стакана потрібно зробити дірку і ниткою з’єднати його з другим. Коли я говорив, брат прикладав до вуха паперову «слухавку». А коли він відповідав, тримаючи стаканчик біля рота, то прикладав телефон до вуха уже я.
 
Читаючи «Нормальних людей», мені здалось, що головні герої займаються тим самим. Майструють собі паперові телефоні і роками через них спілкуються. Подорослішавши, ми з братом почали розуміти, що нитка була ні до чого. Ми чули одне одного, тому що були близько. Не завдяки паперовим конструкціям. Ці атрибути ми вигадали собі самі, аби зробити щось, схоже на телефони дорослих.
Так і Коннел із Маріанною. Вони весь час намагаються якось означити свої стосунки. Загнати їх у «нормальний» формат. Хто вони одне одному? Хлопець і дівчина? Друзі? Коханці? Знайомі? Зв’язок між ними такий сильний, що вони бояться залишати його просто безіменним зв’язком. Не можна відчувати таку любов і прив’язаність, та при цьому не бути парою. Бо тоді ви ненормальні. Бо у нормальних людей по-іншому. «Нормальні люди» або зустрічаються, або дружать, або просто займаються сексом, або ненавидять одне одного… Будь-що, але однозначно.
 
Маріанна і Коннел намагаються вирішити, як їм означити ці дивні стосунки. Так, наче постійно майструють паперові телефони. Змінюють то нитку, то стакани. Майструють і не можуть прийняти те, що нитка їм ні до чого. Вони пов’язані не завдяки тому, що зустрічаються чи дружать. Цей зв’язок просто є, і він міцніший за будь-які стосунки. Голос людини, яка стоїть у метрі від тебе, ти просто чуєш і все. Не потрібно майструвати телефони. І нитка тут ні до чого.
 
НОРМАЛЬНІ. БІЛЬШ НОРМАЛЬНІ. НАЙНОРМАЛЬНІШІ
 
Роман Руні багатогранний, він піднімає актуальні проблеми. Сюжет побудовано не однією прямою лінією, а невеликими стрибками через тижні і місяці життя головних героїв. Мені видалося, що це для того, аби наочніше розповісти про проблеми у різні життєві періоди.
 
 
Історія починається, коли герої навчаються в школі. Тут авторка серед іншого говорить і про булінг, про неприйняття іншого, закритість зацькованої людини у собі. Згодом, коли Коннел і Маріанна вступають в інші навчальні заклади, мені здається, що на перший план виходять проблеми із соціалізацією і адаптацією у новому середовищі. А після цього книга спонукала до роздумів над сучасними стосунками між людьми. Над темою сексуальності людини. Самосприйняття і самовираження через неї. А також над тим, як сексуальність може бути індикатором внутрішнього стану людини.
 
Впродовж усієї книги відчутно проблему соціального розшарування. Різницю між соціальними класами. Різноманітність людей і їхніх поглядів на зовнішній світ, різноманітність підходів до навчання чи ставлення до життя.
 
Однією з найголовніших і найбільш явних проблем, як на мене, виступає пошук «нормальності». В обох героїв були періоди, коли вони не могли вписатись у певне оточення, були не такими, як всі. Були ненормальними людьми. А якщо говорити про їхні стосунки, то це тривало постійно. Навколо цих двох весь час був якийсь інший світ. В одному жили вони, а другому – усі інші люди. І який з цих світів нормальний?
 
Часто саме це і було причиною їхніх страждань. Намагання стати таким, як всі, – це майже те саме, що й намагання утворити ступені порівняння від самого слова «нормальний». Звичайно, ми можемо сказати «більш нормальний» чи «найнормальніший». Але в цих словах не буде сенсу. Та й не звучить якось, правда?
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage