Мар’яна Барабаш

Читач Дзвінки Матіяш, який подружився з Мартою в «Історіях про троянди, дощ і сіль», – Мартою, яка не любить трояндового варення і хоче стати подібною до Аліси з Країни Чудес, – буде приємно враженим мріями цієї дівчинки, яка вирішила розповісти про них у своєму щоденнику. Тут 15 місяців (від квітня по червень наступного року) записів, кожен із яких містить якусь важливу подію, що трапилася в житті підлітка.

Передусім Марта мріє стати художницею і навіть приватно бере уроки у художника Карла (хоча ці досить своєрідні заняття з малювання важко охарактеризувати, як стандартний урок…). Як майбутня художниця Марта – дуже настроєва дівчинка. Лише на Миколая їй виповнилося тринадцять, і вона молодша на вісім місяців від своєї шкільної подруги Капітоліни, яка у неї «поки що одна, зате справжня», хоч вони часто й сваряться. І тому, на думку Капітоліни, пізніше почне думати про те, що колись буде дорослою і матиме власних дітей...

Практично, цей щоденник юної художниці можна сприймати, як коментарі до її майбутніх картин, які вона як знаменита художниця підписуватиме загадковим криптонімом МзвсвМ, тому що колись в Києві буде вулиця імені Святого Миколая (ілюстратор книги Наталя Пастушенко це зрозуміла найшвидше за інших, оформивши художні заставки до розділів у стилі Мартиних настроєвих пасажів). А наразі ця дівчинка з химерним настроєм і надзвичайними здібностями (бо вона є шульгою і її «права півкуля краще розвинена, ніж ліва», а також «добре розвинена інтуїція») викликає своє натхнення, заплющуючи очі і малюючи, вчиться боротися з поганим настроєм, щиросердечно зізнаючись: «Не уявляю, як інші люди живуть без натхнення. Це так нудно». Марта вірить, що «справді є такий гранат, що коли з’їдаєш його, – розумієш, що почалося доросле життя». І в пошуках цього граната вона, як та дівчинка в темно-червоній сукні з її ж малюнка, своїми фантазіями тягнеться до мрії,… наприклад, про Грузію, куди їздила її шкільна подруга і де вперше закохалася.

Від своїх настроєвих перепадів Марта потерпає передусім сама. Адже, замкнувшись у шкаралупці недовіри, сумнівів і дитячих ревнощів, вона на деякий час (від липня по січень) втратила дар малювання. Однак її химерність не заважатиме уже з перших абзаців книжки полюбити цю дівчинку, яка є, мабуть, якоюсь родичкою для Ірми з «Дня Сніговика», бо також любить золотистий колір (пригадуєте, що тиша в Ірми мала золотисто-медовий відтінок і її врятувала з лиховісного ув’язнення!?).

Дзвінчина книжка розповідає про таємницю любові, яка «пахне найсмачніше». Любов, яку через музику Баха, смак граната і запах суниць намагається зімпровізувати Дзвінка для того, щоб довести ще раз і ще раз, що такі абстракті речі, як щастя, час, мир, любов можна і треба малювати – пензлями, крейдою чи тільки простим олівцем. Любов, яка вчить сприймати іншого з його вадами і водночас не боятися казати «ні», щоб бути самим собою. Показово, що для Марти таким стимулом переосмислити своє ставлення до світу стала гра в нарди, якої її навчив син Марії (відтак, вона іншими очима почала дивитися на Макса, в якому спочатку бачила тільки невихованого хлопця).

Повість Дзвінки Матіяш адресовано підліткам. Однак і дорослі можуть знайти в ній багато цікавого (і корисного!) для себе. Адже Дзвінка вміє писати настільки довірливо просто (як, зрештою, і в інших своїх книжках) про серйозні речі (про любов і дружбу, війну і мир, виховання дітей та подружню гармонія), що мимоволі починаєш думати (і, головне, відчувати!) як тринадцятирічна дівчинка!.. А, відтак, очима дівчинки ти оцінюєш усе: від пошуку гармонії у сімейних стосунках до ще не загоєних ран «донецької війни», яка, здається, триватиме безконечно… Однак у Дзвінчиній книжці ця війна вже припинилася назавжди (Адже Марта вірила, що «є така карамелька, що коли її зісмоктати, війна відразу закінчиться»!)…

…А втім, ця книга не має віку, як і мистецтво. Бо «із музикою, картинами і віком все дуже дивно»: двадцятирічний Бах створив музику ніби у п’ятдесят, а 12-13-річна дівчинка – цикл картин, що старші за неї «років на десять як мінімум». І, дочитавши до кінця, це розумієш ще більше, відкриваючи у книжці таємницю віри з життєвого досвіду Дзвінки Матіяш... І ніяк не наважуєшся остаточно «попрощатися» з Мартою… Тому що це те саме, що розпрощатися назавжди із дитинством… З дитинством, яке триває у твоїх спогадах і снах доти, «доки мама кличе на вечерю», а «на ліжку досі сидять улюблений ведмедик, їжак і заєць», і ти, лежачи на животі, читаєш улюблені книжки і «зникаєш надовго»… І розумієш, що Марта нікуди не дінеться з вулиці твоєї душі, доки ця вулиця називатиметься іменем Святого Чудотворця.

Поради, які дають Марті її друзі – Марія, Поліна чи пан Карло, і стають тими гранатовими зернятками, що допомагають дівчинці подорослішати, тобто навчитися приборкувати свій нестабільний настрій:

від Марії (жінки, що мріяла стати Святим Миколаєм і тому працює у благодійному фонді):

- «Ви хвалите, і вас хвалять. Ви даєте, і вам дають. Ви забираєте, і у вас заберуть. Ви допомагаєте, і вам допоможуть. Ви брешете, і вас хтось обдурить. Рівновага є у всьому»;

- «Не треба боятися бути собою, Марто. І не треба боятися казати “ні”. Насправді ті, кому ти відмовляєш, не образяться на тебе»;

від Поліни (неймовірно енергійної та оптимістичної жінки в інвалідному кріслі, в якій Марта знайшла собі бабусю):

- «Марто, Марто, подивись на свої ноги. Вони у тебе ходять. Тому розслабся…»;

від пана Карла:

- «Ти отримаєш все, що тобі потрібно, Марто. Не бійся стукати. Не бійся шукати»;

- «Того, що минуло, не можна змінити. Можна змінювати те, що є зараз».

Запитання від Марти, які змушують задуматися дорослих:

- «Цікаво, чому за різдвяним столом ніхто ніколи не говорить про те, як все було насправді у Віфлеємі більше, ніж дві тисячі років тому?»;

- «Але, може, є якісь інші способи стати ангелом, ніж померти на війні?», «Може, ті хлопці [які загинули на Інститутській під час Революції Гідності] більше хотіли бути людьми, а не ангелами?».