"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

«Мозаїка спогадів». Уривок із книги Святослава Максимчука
Книжка спогадів від народного артиста України Святослава Максимчука, майстра художнього читання, актора Театру ім. М. Заньковецької у Львові, мозаїчно відображає життєвий та сценічний шлях становлення митця, карбування Слова великої літератури через його неабиякий вплив на свого слухача; показує процес формування його національної і громадянської свідомости у колі відомих представників шістдесятницького руху; відкриває особливі сторінки закордонних літературних концертів актора-читця у перші роки Української Незалежности.
 
Особливо атмосферного колориту розповідям актора про його життєві та творчі мандри додає невимушена, органічно письменницька манера викладу з нотками його теплого, — і не без самоіронії! — гумору.
 
Пропонуємо вам почати знайомство з книгою «Мозаїка спогадів» із читання уривка:
 
***
Хата діда Хведька та риба в сітях
 
Я вже говорив, що діти хочуть мати діда й бабу, інколи вони їх люблять більше, ніж своїх батьків. А чому? Моя кума Люба Сорока стверджує таке: «Для дітей їхні батьки здаються їм ворогами, бо часто не дозволяють їм бешкетувати, гарцювати, смітити іграшками, примушують їсти тоді, коли вони ще не голодні, й те їсти і пити, чого вони не люблять, застеляти свою постелю і взагалі забороняють дітям робити те, що для них у ці хвилини є найбільш бажаним та цікавим. А бабусі й дідусі через свою родинну перечуленість дозволяють онукам втішатися тим, що їм у цьому моменті хочеться (чи, яку мене в селі кажуть, — замандюриться). Не перечать. А особливо дідові й бабі болить, коли батьки їхніх онуків карають фізично. Вони самі навіть таку кару готові прийняти, аби її тільки від онуків відвернути. Отже, висновок із цього випливає такий: діти моїх дітей є ворогами моїх дітей, цебто ніби ворогами моїх ворогів, а значить моїми прихильниками, друзями». Такі розмірковування не позбавлені життєвого сенсу. Чи ти не згоден, читачу?..
 
Отже, про рідну бабу по матері Олену (матір моя теж називалася Олена) я вже оповів трохи того, що мені втямки. Щодо рідних дідів — по батькові Трохима, а по матері Герасима, то я вже сказав, що вони, не дочекавшись моєї появи на світ, поспішили відійти у вічність, і Царство їм Небесне нехай буде.
 
Проте мене дочекався дід нерідний, материн дядько Федір, а згідно з мовленнєвою нормою мого села — Хведор, якого кликали іменем Хведькo. Отож я мав все-таки діда Хведькa, 
якого любив як рідного й двоюрідного разом узятих.
 
Хата його стояла на північному краю села, метрів зо двісті-триста від озера, яке в ремельців носить назву Вир. Це насправді стариця річки Горинь, яка в часи мого дитинства кожної весни розливалася, й води весняні сягали границь села. Отоді дядькам наставала пора доброго улову риби, особливо тим, хто ближче своїм городом прилягав до лугу, заллятого повінню. А луг заливало до двох кілометрів у ширину. Для нас, дітей, це була романтика, бо не раз з батьками на човні виїжджали ставити сітку-тригубицю або ятері. А коли вранці їх піднімали, то дух забивало: ану, чи є риба в сітях, чи нема?!. Звичайно, не завжди улов був щедрим, але ж на юшку завжди щось перепадало.
 
У ті часи ніхто нікого за браконьєрство не карав, і, мені здається, що й слово це тоді селянину не було відомим і зрозумілим, бо він його не чув.
 
Коли ж вода спадала, входячи в береги Горині, на лузі залишались маленькі болітця — калабані, з яких улітку виловлювали то раків, то карасів, то в’юнів, які іноді при бездощів’ї занурювалися у мул, і їх можна було виловити руками, або навіть заступом орудували, викидаючи їх на берег разом із густим намулом. Я й сам це робив, коли мав років десять. Хоч переважно в’юнів ловили взимку, прорубуючи ополонку і ставлячи вершу. Оце, пишучи ці рядки, ій-богу, бачу танець в’юнів на льоду, яких батько вибирав із верші та викидав на лід.
 
Рибу, коли улов був великим, мати сушила в печі. Після того, як у печі було витоплено, вигортався жар, а на черінь ставилася бляха, на якій була підстілка із соломи, а поверх розкладено почищену й трохи присолену рибу, яка сушилась і могла тривалий час засушеною зберігатися для приготування юшки, а в піст — і борщу.
 
Особливо така риба була бажаною на Святвечір. Варилась юшка із сушеними грибами та рибою. Виносили її до комори для охолодження. Перед Святою Вечерею мати діставала з печі великі, завбільшки з добрий кулак, пироги, начинені квасолею із маком, опускала їх до макітри з розтертим часником, розчиненим у теплій перевареній воді з олією. У цій мачанці підтрушувала їх, а тоді викладала у миску й подавала до столу — гарячими. З комори виносила підхолоджену юшку, наливала теж у велику миску й ставила поруч із пирогами. Після молитви приступали до вечері, починаючи з юшки з пирогами, які кожен брав, розламував, а, за бажанням, мачав у розтертий часник. Їли зі спільної миски всі, обережно і вправно орудуючи ложками. Як тобі, дорогий мій читачу, смакує?.. Чи не захотілося побути за таким столом при Святій Вечері в Ремлі?!
 
Хочу зізнатися, що, будучи студентом чотири роки, а потім п’ять — актором у Харкові, найбільше страждав, що не мав можливости посмакувати цим їстівним шедевром, так просто зготовленим.
 
Але ж я розказав про вертких в’юнів і забув згадати про щупаків, окунів, линів, плотву, краснопірок. До речі, чув не раз від батька, що за часів його юности в Горині водилася білуга, але в сорокових роках її уже не було. А от раки теж за часів мого дитинства та ранньої юности зникли, напевно, емігрували, і тільки в другій половині 60-х років, коли я приїхав до батьків у гості зі Львова, мій однокласник Пашковський із сусіднього села Козлина приніс мені, як подяку за допомогу в лікуванні його синочка, відро раків, і це мене особливо здивувало. Я його запитав:
 
— Де ти роздобув цих раків?
 
— У Горині й біля Горині в Болітцях.
 
Отже, виходить, що вода у річці стала тоді чистішою, якщо розплодились навіть раки, такі вибагливі до чистої води.
 
Однак повертаюся до хати діда Хведькa. Ця хатина була побудована на пригорку, над Виром — озером, площа якого мала гектарів із п’ять, разом із очеретами й ситнягом, а по-середині було досить глибоким. Ходила навіть між людей чутка, що там, проваливши лід, потонули підвода разом із кіньми, хоч це, напевно, вигадка, але щось подібне могло й статися. Якась загадкова драматична пригода, напевно, була. Щось подібне описав Іван Франко у вірші «В Перемишлі, де Сян пливе зелений» із «Другого жмутку» до збірки «Зів’яле листя».
 
У діда Хведькa було два джерела для його прожитку — ткацтво й риболовля. Посеред хати, де не було поділу на кухню та спальню, стояв ткацький верстат, і коли я приходив до діда, то він уже сидів за роботою.
 
 
«Довга ляда ходить, пада: стук та стук…» — увійшли в мою пам’ять ці рядки, від батька почуті, а хто їх автор — не знаю.
 
Дід радів моїй появі. Знімав із печі макітру з квашею, наливав у череп’яну миску, давав до рук моїх ложку, і я сьорбав ту квашу, аж захлинався. Ця страва зазвичай готувалася у піст, тому через це була (як тепер сказали б) сезонною.
 
А готувалася вона з гречаної муки, яку заливали перекип’яченою водою і додавали сушені яблука, грушки з дички, сливи. Потім декілька днів у макітрі на печі, накрита рушником, прокисала. А на печі було тепло, бо щодня на селі топилося дровами, аби зварити картоплі для худоби та й собі борщу, каші, картоплі на сніданок. Відома річ, що холодильників тоді й у думках на селі не було, то треба було готувати щодня свіжу страву, й коли щось від обіду чи вечері залишалося неспожитим, то, відповідно, згодовували свиням. Бо воно все одно ж перекисне в теплі та пропаде.
 
Після частунку квашею дід доручав мені роботу:
 
— Сідай, Славцю, будеш мені допомагати сукати цівки. Мені дуже подобалося бути дідовим челядником, і я з гордістю подавав обмотану нитками цівку, яку дід заправляв у човник. О, як же мені було цікаво спостерігати за тим човником, яким дід так віртуозно володів, а… «довга ляда ходить, пада: стук та стук!»
 
Бувало, що дід мене, малого, відправляв до корчми, що належала за Польщі євреєві Сруликові. Клав у торбинку кілька порожніх, вимитих кропивою пляшок, і за ті пляшки я одержував цигарки, так би мовити по-теперішньому, — на бартер. Ніс їх, підскакуючи, через усе село, бо корчма була на краю села з протилежного боку дідового обійстя. Прибігши, весело подавав дідові ті цигарки, а він дякував мені, погладивши по голові, відтак простягав мені свою керамічну люльку сірого кольору та й просив тим тютюном, що в цигарках, набити її. Я брався за роботу, й дуже швидко люльку можна було запалювати. Тоді вибирав для розпалу люльки ложкою, на цей раз алюмінієвою, жарину з попелу за заслонкою у печі. Дід розкурював її і пахкав, пускаючи дим, що виривався хмарками з його рота.
 

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage