24 лютого 2022 року стало днем, який назавжди поділив життя українців на «до» і «після». Для когось це був початок нових стосунків чи нової професії, для інших — втрата, біль і випробування. Для Гліба Бітюкова, лікаря й військового медика, це ще й початок особливої розмови — з власною донькою.

Його книга «Моїй донечці. Записки тата з війни» — це щоденник війни, написаний із фронту до дитини. У цих текстах немає прикрас: лише чесність, біль і водночас безмежна любов, яка тримає і дає сили. Це записи про фронтові будні й ночі, про страх і втому, про побратимів, про мрію повернутися додому й просто обійняти доньку.

Далі — один із уривків книги, який промовляє більше, ніж будь-які пояснення.

* * *

дрібниці

На війні вчишся цінувати дрібниці. Ті малі радощі, які створюють щось на кшталт комфорту. Ну як комфорту…Того, що примарно нагадує колишнє звичайне життя з його планами на день, тиждень, місяць, до кінця року. З планами, які принаймні хоч інколи здійснюються. Як же це було класно — мати можливість спланувати щось хоч трохи далі, ніж до найближчого вечора.

     Зараз чіпляєшся за ці маленькі дрібниці, щоби втриматися на плаву. Кладеш скибку лимона до кави — і відчуваєш, що живеш. Навколо все в руїнах, навколо бруд, втома і дощ. Ноги по коліна у воді й багнюці, холод змією проповзає під п’ять шарів одягу і підступно кусає, а в тебе скибка лимона у каві.

     Пам’ятаю, як ще 2014-го під час поїздок на Схід я діставав із рюкзака футболку, яка приємно пахла чистою білизною і домом. Тоді на декілька хвилин занурювався у спогади про дім, мене поглинали мрії про те, що колись війна закінчиться і я повернуся туди, де на мене чекатимуть. Потім уже не було куди повертатися, бо дім, у якому чекали, зник і довелось повернутися в нікуди. Але цей запах!.. Запах чистоти й затишку залишився тою маленькою дрібницею, яка допомагала відчувати життя. Нормальне життя з його планами та мріями.

     Незадовго до початку великої війни я полюбив додавати до кави апельсиновий сік. У деяких кав’ярнях такий напій неромантично називали «джміль» (і це радше нагадувало про щось алкогольне), на відміну від інших місць, де цій каві давали іншу назву — «капуорандж» (а це вже щось геть латиноамериканське, наче із творів Гемінґвея).

     І ось ти, немитий уже багато діб, змерзлий, брудний, під дощем, але з капуоранджем у руках. Опиняєшся в бульбашці настільки свіжих спогадів про дім, затишок, обійми з донькою, що, здається, до них можна дотягнутися; варто лиш розплющити очі — і ось воно, твоє звичне життя з його тренінгами, контрактами, щільним графіком, тими планами, частина з яких ніколи не реалізується.

Під час однієї зі своїх перших поїздок на фронт, яка була на початку літа, я взяв із собою цілу упаковку такої дефіцитної тоді в київських магазинах пепсі-коли. І коли вже геть не витягував ранніх підйомів, пізніх відбоїв, постійного запаху крові й мертвих тіл, залазив у розпечену машину «швидкої» і діставав пляшечку пепсі-коли. У ті дві хвилини, коли попередній боєць уже в лікарні, а рація ще не повідомила, що десь на перехресті під визначеним деревом чекає наступний, можна було кілька разів ковтнути американського напою й подумки перестрибнути у своє колишнє життя.

На війні ці маленькі дрібниці рятують. Якщо не життя, то принаймні психіку.