Софія Андрухович – непересічна постать у сучасному українському культурному просторі загалом і літературі зокрема. Хоч письменниця відома, найперше, своїм глибоко психологічним і болючим кожному українцю романом «Амадока» та атмосферним історичним твором із вишуканим образно-метафоричним стилем оповіді «Фелікс Австрія», є цікавими та нетривіальними і перші твори авторки. Тому, пропонуємо звернути увагу на перевидання двох ранніх книжок Софії під однією обкладинкою – книгу «Жінки їхніх чоловіків. Старі люди» – і з'ясувати потаємні «фішки» авторського стилю мисткині. 

  

Оповідання, об’єднані під назвою «Жінки їхніх чоловіків», – про звичайних людей, які потрапляють у химерні чи фарсові обставини, здійснюють дивакуваті вчинки. Самі розповіді дещо міфічні й образні, алегоричні й дивакуваті, із нашаруванням підтекстів, напівтонів, натяків і підказок, які допоможуть розгадати сенс і сутність кожної. Майже усі героїні/герої оповідань приховують таємниці, ніхто не поспішає одразу ж відкривати всі карти. Тому деякі з історій перечитуєш кілька разів поспіль із цікавістю та деколи поспіхом детектива/мандрівника/першовідкривача: «а що ж сталося насправді?», «а як?», «а хто?», а «чому?» – задаєш собі (чи авторці?) запитання протягом читання книги. 

Інтригуючий або й шокуючий початок, несподівана кульмінація, оригінальний бентежний фінал – такі сюрпризи приготувала читачам Софія Андрухович.

  

«Уяви собі три місяці цілковитого щастя. Я знаю, ти можеш. Якщо тобі не подобається це слово («щ» як «щастя»), то уяви три місяці, коли ти маєш усе, що хочеш, і не хочеш більше нічого. Уяви, і ти зрозумієш, чому я вбила рудоволосу Астрід» (із оповідання «Червоне з білими квітами»)

  

Деякі персонажі здаються тобі знайомими та, можливо, навіть рідними. Вони нагадують тобі знайому, подругу, колегу, колишнього коханця чи випадкового подорожнього у потягу. Або ж тебе саму. 

.

«Пси і ровери роблять мене щасливою – хоч і коротко, зате регулярно і по-справжньому. Я побоююсь машин, боліт, мертвих роздушених жаб, а найдужче – людей. Але псам і роверам я довіряю» (із оповідання «Роверандум»).

.

Тому, рання творчість Софії Андрухович – це пошуки себе, унікального авторського стилю, постійні експерименти та віднаходження важливих сенсів. Це буденність і водночас непередбачуваність, химерність, впізнавані типажі і «обличчя» героїв. Непозбувне відчуття, що Софія своєю прозою намагається вразити, зацікавити, здивувати, збентежити і шокувати читача, викликати у нього задуму й рефлексію, і їй, безперечно, це вдається.  

Мова оповідань і повісті насичена, різнобарвна, образна і метафорична, нею насолоджуєшся, поволі смакуєш, розтягуєш задоволення від читання. 

.

«… нарешті не відчуваю неприємної млості, а радше солодку легкість – ніби розчиняюся, ніби топлюся, ніби я напівпрозорий легкий крем, такий ніжний, такий м'який – злизни мене кінчиком язика, отак, обережно  – відчуваєш ?… » (із оповідання «Червоне з білими квітами»)

.

«Але до того часу вони жили разом, як брат і сестра, син і мама, як друзі, коханці, як жінка і чоловік, як кіт і пес, як дві краплі води, як Папуа і Нова Ґвінея, як кров з молоком, чай з цитриною, salt`n`pepper, rock`n`roll, head&shoulders, як альфа і омега, старість і молодість, правда і кривда, як він і вона. Разом вони пережили ціле бабине літо: вистромивши голови з вікна, ловили губами мокрі павутинки, на яких летіли невидимі павучки, нюхали листя, шаруділи ним, кидали каштани в калюжі і в небо, примружувалися від сонця» (із повісті «Старі люди»)

.

Починає здаватися, що головними персонажами, дійовими особами тут є не тільки жінки/чоловіки, а й явища природи, пори року, речі, образи, сама атмосфера розповіді. 

.

«Лід був сірий і надутий; він з нерозумінням вдивлявся в небо: що коїться? мені тріскати, танути чи на всякий випадок не робити нічого?» (із оповідання «Роверандум»)

.

Софія Андрухович – майстриня  літературних портретів і автопортретів. І, як можна здогадатися, вони виходять у неї влучні та непередбачувані, суперечливі, але ж такі реалістичні! 

.

«Я виглядаю як ангел. У мене добрі чесні очі. У мене осяйна усмішка. Я вмію соромитися і червоніти. У мене завжди рум'янець на щоках. Я брешу, щиро і віддано дивлячись в очі. Я брешу переконливо. Я вмію слухати, і тому люди легко прихиляються до мене. Розповідають мені свої таємниці, бо не сумніваються, що я вмію зберігати таємниці. Я вмію. Але не зберігаю… Я королева істерик і страшних припадків. Самій важко повірити в це, коли розглядаю в дзеркалі свій ніжний німб і ошатні крила» (із оповідання «Блер вітч прожект»). 

.

Ілюстрації Олени Стельмах тонко й влучно підкреслюють і оживлюють кожне оповідання. Цікаво, оригінально, сміливо. Жонглювання образами, формами, словами, подіями.

Як оповідання, так і повість «Старі люди» насичені тонкою іронією, ледь вловимим сарказмом. Ба, більше, навіть без гротеску тут не обійшлося. «Старі люди» – повість поза часом і простором. Вона про життя і його минучість, швидкоплинність, але більше – про любов і надію. Філософсько-рефлексійні мотиви, фантастично-містична складова, поєднана із атмосферою та описом мальовничих куточків нашого рідного Прикарпаття надовго залишається у пам'яті. Ця повість, найперше, про жінку, Марту, яка постійно розповідала різні оповідки і намагалася встигнути за одне життя прожити кілька. І про чоловіка, Луку, який слухав. І був поряд. 

.

«Знаєш, так буває: сидиш, спостерігаєш за всім, ні про що особливо не думаєш, і раптом ловиш себе на усвідомленні того, що всередині ти теплий і легкий, і немає на світі жодного суму, якому слід було б надавати хоч якогось значення, що життя дуже хороше, про смерть нема чого й думати і – головне – так буде завжди!» (із повісті «Старі люди»). 

.

Раджу читати усім, хто полюбляє якісну сучасну літературу, вміє смакувати соковитими художніми стилями, а також не заперечує проти прози, над якою треба добряче помізкувати.