Мілан Кундера – письменник, якого не можна читати за один вечір. Його романи та оповідання містять в собі забагато сенсів та посилань, що потребують додаткового часу на роздуми. В моїй бібліотеці «Книга сміху і забуття» – четверта прочитана книжка в автора. І, здається, вона посідає почесне друге місце серед улюблених творів Кундери після «Нестерпної легкості буття». Чому так? Є кілька причин.

Книга болю та суму за батьківщиною

 

«Книга сміху і забуття» – сім оповідань, що, на перший погляд, не мають нічого спільного між собою. Проте, якщо подивитись на історичний контекст, в якому перебував автор, можна одразу зрозуміти спільну тему, яка проходить крізь кожне оповідання – вплив та наслідки вторгнення до країни радянських військ.

Наприклад, в оповіданні «Втрачені листи» Кундера змальовує долю людини, яка не захотіла прогинатись під режим та відмовлятись від критики системи. А у творі «Матінка» автор зовсім побіжно згадує Празьку весну у 1968 році, адже для головних героїв їхній власний світ мав більше сенсу та ваги, ніж зовнішній. Є й описані долі емігрантів, які сумують за рідним домом, але не мають намірів туди повертатись. Певно, мені книжка сподобалась саме через змалювання всього жаху, який ніс із собою радянський режим. Від цензури до викреслення людей з їхнього звичного життя: роботи, сім'ї, особистих зацікавлень і можливості жити без страху.

У більшості оповідань Кундера додає свій досвід письменника-емігранта, який покинув рідну домівку через репресії та допити. Ці рядки особливо сповнені болю та злості. Зневаги. Втоми. Розпачу.

«Він бачить, куди воно заноситься. Вони дають на здогад, що в нього залишається п’ять хвилин, останні п’ять хвилин, щоб заявити з високої трибуни, що він відмовляється від усього, що сказав і зробив. Він знає, що це за торг. Вони ладні продати людям майбутнє за їхнє минуле. Вони змусять його піти на телебачення і здушеним голосом пояснити народові, що він помилявся, виступаючи проти Росії та її солов’їв. Вони змусять його відкинути геть власне життя і стати тінню, людиною без минулого, актором без ролі, й замінити на тінь навіть оте відкинуте життя, навіть оцю покинуту роль актора. І ось коли він стане тінню, йому дозволять жити», – пише Кундера в оповіданні «Втрачені листи».

Книга задоволень, автобіографії та письменництва

 

Окрім висвітлення еміграції та впливу радянської машини, у своїх оповіданнях Кундера розкриває світ втіхи та задоволень. Натуралізм в описах дій та зовнішнього вигляду героїв завжди був притаманним для автора. Проте у «Книзі сміху і забуття», здається, він повністю дав собі волю писати про любовні утіхи. Відверто. Без цензури та будь-яких кордонів.  

Так, до прикладу, в оповіданні «Матінка» ми познайомимось з подружньою парою, що практикує кохання утрьох. А у «Втрачених жінках» вдова-емігрантка віддається, щоб отримати листи з батьківщини. Слід зауважити: сцени кохання описані чуттєво та деталізовано, ніби читач має квиток у перший ряд театральної вистави і бачить все на власні очі. Додатковою втіхою було зустрітися віч-на-віч власне з автором в його творах. В оповіданні «Янголи» Мілан Кундера розповів про своє скрутне становище після окупації Чехословаччини. Письменника позбавили можливості писати та видавати книжки, друкуватися у періодиці. Тож він перебивався незначними підробітками: писав статті та репортажі під чужим ім’ям, а потім почав вести астрологічну рубрику у тижневику. Окремо Кундера виніс на загал його стосунки з батьком, який доживав свої останні дні. Ці сторінки далися непросто, проте саме вони дали більше розуміння про автора і те, що сформувало його особистість.

Чи слід згадувати роздуми Кундери про письменництво? У «Втрачених листах» автор розмірковує над тим, що відрізняє написання книжок від графоманії:

«Графоманія – це не бажання писати листи, інтимні щоденники, родинні хроніки (тобто писати для себе чи для своїх близьких), а бажання писати книжки (а отже, мати за авдиторію безіменних читачів».

Цікавими видаються і роздуми Кундери про відмінності між письменником та людиною:

«Той, що пише книжки, є все (єдиним всесвітом для себе і для інших) або ніщо. А оскільки нікому не дано бути всім, то всі ми, що пишемо книжки, становимо ніщо. Невизнані, ревниві, злі ми бажаємо смерті іншому…Адже кожен потерпає від думки, що пропаде непочутим і непоміченим у байдужому всесвіті, тому й хоче, поки ще є час, стати власним всесвітом слів».

 

Кому слід читати «Книгу сміху і забуття» Мілана Кундери?

Попри всі описані вище плюси книжки, слід зауважити: творчість автора не для всіх. Але вона точно припаде до душі, якщо ви:

 

1.     Любите книжки, що змушують рефлексувати

О так, рефлексувати тут потрібно чимало. Але це тільки додає книзі певної родзинки. А ще – тем для дискусії з друзями та рідними.

 

2.     Хочете далі знайомитись з творчістю Кундери

Прочитали «Нестерпну легкість буття» і закохались в автора? Розумію, всі ми у цьому фан-клубі. У «Книзі сміху та забуття» письменник не зраджує своєму стилю та манері оповіді. Тому задоволення від прочитаного гарантоване.

3.     Хочете прочитати книжку про радянський режим

«Книга сміху і забуття» найбільше з усієї бібліографії автора розкриває сутність та жахливі наслідки радянської окупації. Кундера пише без прикрас. Правда може бути жорсткою, болючою. Проте вона дає нам ключ до розуміння багатьох змін в історичному таймлайні надалі. І це дійсно важливо.