"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Матіяш Дзвінка

Незабаром книгарні поповнить новинка від Дзвінки Матіяш «Мене звати Варвара» з ілюстраціями Мар`яни Микитюк!

Якщо у день святої Варвари зрізати і покласти у воду черешневу гілочку, на саме Різдво трапиться диво: Barbarazweig розквітне. І це справжня різдвяна магія у житті героїні повісті Дзвінки Матіяш «Мене звати Варвара». Адже з черешневою гілочкою пов’язана історія її народження, яку розповідає улюбленій доньці тато.

Перед Різдвом Варвара очікує на свою Barbarazweig і нотує у щоденнику все, що дізнається про історію свого народження та своє доволі рідкісне ім’я: про віденські різдвяні канікули її мами й тата, загадкову біографію святої Варвари і дивовижну долю тезки дівчинки – київської меценатки Варвари Ханенко. І разом із розквітлою гілочкою черешні в життя Варвари приходять й інші дива та несподіванки…

Пропонуємо уривок із історії, яку скоро зможете прочитати повністю.

***

Бувають у житті такі події, після яких життя ціл­ковито змінюється. Раз і назавжди. Так, ніби вас розвернули на сто вісімдесят градусів — і ввечері все вже зовсім інакше, ніж було зранку.

Ніколи й не думала, що таке може статися зі мною. Наче я героїня фільму чи книги. Але саме такі змінювальні події відбулися зі мною двад­цять першого листопада 20… року. До речі, у слов­нику не знайшла слова «змінювальні». Але мені найбільше підходить саме воно. Якщо такого сло­ва раніше не було, то, напевне, я вигадала нове, а такого зі мною ще не траплялося. Але, як каже мій тато, усе буває вперше.

Того листопадового вечора, точніше листопа­дової ночі, я почала вести щоденник: вирішила записувати нові думки, відчуття, емоції й здога­ди, щоб їх не забути. А ще — щоб упорядкувати і зберегти для самої себе. Можливо, я перечитаю ці записи, коли мені буде багато років — наприклад, сорок. Який жах. Невже мені колись буде со­рок? Добре, що до цього ще ціла вічність. Споді­ваюся, що в сорок я не стану занудою.

Отож усі наступні дні те, що наповнювало мене й вихлюпувалося фонтаном, я записувала у щоденник.

Ніколи раніше не думала, що стану людиною, яка веде щоденник. Бо досі не відчувала такого бажання й потреби. У мене занять і так більше ніж досить: школа, басейн двічі на тиждень, спор­тивні танці — раз або два на тиждень, залежно від настрою.

А коли хочеться просто зайнятися нічого не­робінням і розслабленням, ми з Маргаритою (це моя найліпша подруга, з першого класу сиджу з нею за однією партою) гуляємо вулицями най­кращого міста у світі, їмо морозиво у теплу пору року і вафельні трубочки — у холодну. Гріємося у торговельних центрах, розглядаючи вітрини бу­тіків. Одним словом, не до щоденника.

Найкраще місто у світі — це Київ, бо ж, напев­но, ви не знаєте, про яке місто йдеться. Ми з Мар­гаритою живемо у Києві і дуже цим пишаємося. Нам дуже пощастило. Якщо ви також кияни чи киянки — пощастило й вам.

Вечорами мені тим паче аж ніяк не до щоденни­ка. Я роблю уроки, а потім читаю все, що написав сер Конан Дойл про Шерлока Голмса. І самотужки опановую дедуктивний метод. А на це потрібно, хочу вам сказати, чимало часу.

Між іншим, забула представитися. Мене звати Варвара, я живу в Києві і вчуся у школі номер… Зрештою, навіщо вам номер? Та ні, я не боюся, що ви вирішите відвідати нашу школу. І дізнаєтеся щось про мене, чого вам знати не треба. Зрештою, ви мене не впізнаєте, якщо випадково побачите у шкільному коридорі. Бо моя зовнішність серед­ньостатистична — нещодавно я дійшла такого висновку. Це ні добре, ні погано. Просто факт.

А школа у нас непогана. Наша класна керів­ничка Ольга Миколаївна теж дуже навіть нічого. Вона трохи строга, але дозволяє нам те, про що в паралельних класах можуть лише мріяти. Ну, наприклад, нам можна приходити до школи у по­рваних джинсах і спідницях вище коліна на де­сять сантиметрів. Ну а в А-класі — тільки на п’ять. Їм менше пощастило.

Про В-клас я взагалі мовчу. Там спартанське виховання підлітків відбувається на всю потуж­ність, дисципліна сувора і… Навіть не хочу дума­ти про сувору дисципліну. Але що вдієш: якщо класний керівник — фізкультурник, треба вивчати історію Спарти й записатися на три спортивні секції. І регулярно проходити курс із виживання в екстремальних умовах. Такий, де видають пачку сухарів, пів літра води, три сірники і залишають тебе у лісі на чотири дні. От тільки не знаю, заби­рають смартфон чи ні. Мабуть, залишають — щоб можна було зафіксувати останні миті свого життя на фото для батьків і друзів. І записати прощальне відео. Ні, у В-класі я би вчитись не хотіла. Нізащо.

Наша класна керівничка Ольга Миколаївна викладає українську мову і літературу. Вона фанатка диктантів (ми їх пишемо, здається, вже на кожно­му уроці). А ще вона любить, щоб ми розвивали творче мислення і пізнавали нове.

Тому час від часу дає нам завдання на різні творчі теми — треба підготувати виступ хвилин на десять і розповідати так, щоб аудиторії, тобто решті однокласників, було цікаво.

Такі творчі заняття у нас відбуваються раз на місяць. Тоді замість мови й літератури маємо два уроки виступів підряд. Переважно на таких уро­ках весело і справді можна дізнатися щось цікаве.

У вересні ми вже традиційно обговорюємо подорожі, бо після літніх канікул усім хочеться роз­повісти, хто де був.

До того ж Ольга Миколаївна вважає, що поїзд­ка у метро — це також подорож, якщо до неї від­повідно поставитись. Тож ті, що нікуди не їздили за межі Києва (або кажуть, що нікуди не їздили), все одно мають про що розповідати і від виступу не звільняються.

У жовтні в нас була тема «Темперамент»: ми мали довідатися, які типи темпераменту бувають, які їхні основні ознаки, а тоді визначити свій, від­повідно це обґрунтувавши. Однокласники могли згоджуватися або не згоджуватися. Часом це було доволі смішно. Я сангвохолеричка — так я себе ви­значила і дуже цим пишаюся. Мені здається, це чудовий тип темпераменту. Я жвава, допитлива, енергійна. Якщо мене роздратувати, я стаю дра­коном. Але швидко заспокоююся.

А от Маргарита вважає, що у неї сангвінічний тип темпераменту. І зовсім не помічає свого флег­матизму. Причому переконати її нікому не вдало­ся. Впертості й настирності у неї не відбереш. Але що взяти з флегматички? Флегматики — найвпер­тіші люди на планеті.

А в листопаді була тема імен. Треба було дізна­тися значення свого імені й придумати, як цікаво про нього розповісти. Можна було розповідати про себе, а можна — про якихось видатних людей, що носили це ім’я і на яких хочеться бути трішеч­ки схожими. Одним словом, варіантів багато.

Але — ви собі можете таке уявити! — я взагалі забула про це завдання. Навіть цікаво, як може щось отак вилетіти з голови? Адже власне ім’я — це дуже цікава тема. Я хотіла дізнатися щось важ­ливе про ім’я Варвара, це точно. І зовсім про це забула. Ну, от як таке може статися?

Звісно, мабуть, це можна пояснити тим, що я весь тиждень була дуже зайнята вдень, а ноча­ми читала сера Конана Дойла. І наче сама жила в Лондоні позаминулого століття.

До речі, мені подобається, коли до людей звер­таються «сер» і «леді». Це якось так… надихає і під­німає самооцінку. Круто, одним словом. Внесла Лондон у список міст, у яких мені конче, просто неодмінно треба побувати. І Бейкер-стріт, 221-б — без варіантів. Я туди хочу. Є в мене у смартфоні в нотатках такий список майбутніх поїздок. І він уже чималий.

Отож я думала про Лондон, доктора Моріар­ті, Шерлока й Ватсона, і собаку Баскервілів. І мені зовсім випало з голови, що я маю дізнаватися та­ємниці свого імені, якщо такі є.

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage