«Маша, aбо Постфашизм» − книга-бомба
21.03.2016
Роберта Стонкуте, Eden
30 листопада 2013 р.
Отже, листопад я закінчила з книгою Ярослава Мельника «Маша, або Постфашизм», яка недавно з’явилася. На обкладинці книги написано немало похвальних слів на адресу письменника і, мушу сказати, − всі вони правильні. Так, Ярослав Мельник справді є той письменник, який в наш, скажімо, дещо монотонний, рихлий і не здатний втекти, відділитися від примітивної буденної реальності (системи) літературний світ вносить щось таке, що сприймається як ковток справжнього чистого повітря.
«Маша, aбо Постфашизм» − книга-бомба. Кажу це абсолютно серйозно – це без сумніву найкраще, що мені потрапляло до рук цього року. І без сумніву найгірше, тому що як би не було страшно читати цей текст, просто неможливо було від нього відірватися.
Як в преамбулі до книг каже сам автор, «Маша, aбо Постфашизм» − це книга про любов. Про любов до людини. До людини, яка належить до «нижчої», ніж ти, раси, до такої, яку ти вважаєш твариною, яку можна заставляти працювати і навіть не задумуватися, що ти експлуатуєш, використовуєш собі рівну людину – адже це тварина. Але що стається, коли ти починаєш сумніватися з приводу світу, в якому живе правда? Що відбувається, коли вчорашній сліпий прозріває?Книга переносить нас в кінець четвертого тисячоліття, коли світ живе під гуманістичними крилами Рейху: люди живуть заможно, працюють заради свого задоволення і ніхто не використовує людину. А людей не використовують тому, що в якийсь з минулих історичних періодів нацисти перетворили частину людей на тварин і ті втратили людську подобу, втратили те, що робить людину людиною. Вони стали тваринами, які не говорять і не відчувають жодних людських почуттів. Люди їх доять як корів, ріжуть як свиней, а їх м'ясо їдять з насолодою, навіть не задумуючись.
Однак одного дня цей постфашистський лад отримує удар, людям підносять «ідею-фікс». А що, коли ці «тварини» не є тваринами? Що коли ми їх на таких перетворили, тримаючи в хлівах і створюючи умови, в яких проявляється лише їхня тваринність? Що якщо споконвіку ми їмо… людей?
Книга написана від першої особи. Історію нам розповідає житель Рейху, журналіст, в середині якого відбувається процес прозріння – він починає розуміти, що його Маша, до якої він ставився як до домашньої тварини, також є людиною, тільки от її тримають в хліві. Час від часу між розділами, в яких розгортається історія, розказана оповідачем, вклинюються уривки і газетні статті: із газет «Голос Рейху» і опозиційного, що пропагує «ідею-фікс», видання «Пошук істини». Я сказала би, дуже вдала ідея і вибір: скомпонувати зміст книги саме так, як це зробив Ярослав Мельник. Особиста історія дозволяє читачеві заглибитися в сторінки книги і авторський світ, зачепитися; йдучи за сюжетом ми прекрасно розуміємо, в якій невдалій ситуації опинився діяч і які складні почуття він переживає. А статті з газет, які подано, допомагають поглянути ніби з висоти пташиного польоту на підняту автором загальнолюдську проблематику і почати про це думати. Ці статті допомагають повірити, що проблема стосується не лише окремої особи, персонажа, а всієї земної кулі.
Книга викликала у мене багато думок. Оригінальна інтерпретація фашизму і того, в що він може перетворитися. Цікаві думки про людей: одні перетворені на тварин, а решта, що не перетворені на них, гадають, що перші є справжніми тваринами. Роман мене змусив задуматися не лише про історичне минуле, але і про сучасність, про майбутнє, яке нас чекає. І тут я почала терпнути, зрозумівши, як багато правди нам сказав Мельник. Неначе справжній футурист він розкрив те, на що в майбутньому може перетворитися наша цивілізація, змусив подумати, яка загроза чекає на неї на кожному кроці; цей твір – справжнє попередження.
Межа між людяністю і тваринністю – безкінечно крихка і лукава. Наша людська свідомість не є цілком свідома, щодня ми повинні її оберігати від засипання, від «не бачення», від знерухомлення. Але як це зробити? Як відчути, що вона слабне і що ми допускаємо це – в основному через нам пропонований комфорт – щоб нею керувала свідомість минулих поколінь, ними сформована традиція. Дозволяємо, навіть не замислюючись, правильна вона чи ні, чи справді все в ній ПРАВИЛЬНО.
Я не рекомендую читати «Машу» всім підряд, перш за все тому, що люди не люблять, коли їм радять. Не читайте її, тому що тоді ви зможете спокійно спати і досхочу їсти. Будете захищені від пробуджених Ярославом Мельником думок про іншу й не існуючу (чи справді вона така вже інша і не існуюча?) цивілізацію і від картин, з допомогою яких ці думки були пробуджені. Вам не доведеться відчути біль людини, яку забивають, біль людини, коли ніж не попадає туди, куди треба. Не потрібно буде жити в розгубленості, зрозумівши, що все, у що ти вірив і що вважав за правду, може розвалитися. Ви зможете не думати про те, що знайдете в книзі, тому що, взагалі-то, більша частина Литви жахливо не любить цього – думання – процесу. Ви зможете продовжувати не сумніватися в традиціях і в тому, що нам залишають прадіди - не сумніватися лише тому, що це вам забезпечує комфортне існування і не треба думати про правду; адже заради зручностей людина часто готова навіть боротися проти цієї Правди.
Схиляю голову перед Мельником, і залишаю Вас з коротким уривком з «Маші».
«Я лежав у Маші на колінах. Щоби було зручніше, вона притримувала мою голову. Коли я взявся до другої її груді, Маша почала гладити мені волосся. На якусь мить здалося, що я сходжу з розуму. Неначе вона була не тварина, а жінка.
Я припинив смоктати і поглянув на неї. Маша з очікуванням і запитально дивилася на мене. Зверху вниз.
- Маша… - промовив я.
Чорт, я ніяковів. Перед твариною. Відчував себе малим, ледве не в її владі…»
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно