«Про те, що триває довше, ніж життя», — Мар’яна Савка про книгу «Від снігів до спілих вишень»:

Наприкінці минулого року — року страшної повномасштабної війни Росії проти України — одне видавництво запросило мене до участі в антології «Воєнний стан». Мені потрібно було написати есей про те, що формувало моє сприйняття воєнного стану.

Я відразу зрозуміла, що писатиму про тата. Не про куплені на фронт машини і тепловізори, не про гуманітарну допомогу і ящики з госпітальними ліками у стінах нашого видавництва, ні, я писатиму про свій рік війни за тата: здається, ми всі усією родиною за нього воювали. За кожен новий день його на цій землі поруч з нами. І він воював також. З тихою посмішкою. Ми не виграли цю війну за тата, але й не програли, бо темрява нас не поглинула, він пішов від нас, залишивши незникненне світло, і воно триває. Коли на траурній церемонії до мене підходили люди, щоб висловити співчуття, я усміхалася до них і казала їм: тримайтеся. У мене було відчуття, що я в потоці світла і що тато тут поруч і всім нам дає силу витримати цю втрату, а ще дає силу далі триматися у цій війні. 

Власне, тато, відчуваючи, що йому залишилося небагато, дав настанову мамі написати книжку про них. Мама виконала його прохання і весь цей тяжкий рік після його відходу вона писала і писала, багато годин не піднімаючись з-за столу. Певно, тато в такий спосіб маму рятував від сильного болю, певно, він завжди був поруч і читав з-за її плеча щільно списані кульковою ручкою рукописи. Час від часу ставалися маленькі дива: то засвітиться лампа, то ніби відхилиться фіранка — і мамі приходять слова та епізоди, ніби підказані татом. 

А в мене інше: я намагаюся в уяві повертатися в його обійми. З татом було дуже добре обійматися. Так, ніби, пригорнувшись до нього, отримуєш радість, яка зцілює.

Думка про те, що нема незамінних людей, завжди ламалася на моєму татові. Його ніколи ніхто не міг замінити. Він був із породи тих людей, які є цілими планетами, він завжди хвацько порядкував на своїй планеті, створював свої доми, театри, культурні об’єкти, густо заселяв людьми. Взагалі, без людей його важко було уявити. Останні три роки, коли хвороба докорінно змінила його стиль життя, він дуже страждав саме від того, що залишався в тиші й самотності квартири, тільки він і мама. І щойно йому ставало трохи краще, він тут же ішов до людей чи збирав людей до себе. Репетиції міг робити, не піднімаючись із власного дивана, бо його актори театру «Сузір’я» радо приходили до свого Ореста Івановича. Молодь давала йому силу жити, енергію, віру і велику любов. 

Коли ми з братом були ще школярами, ми трохи з ревнощами ставилися до того, як багато часу він віддавав іншим дітям, займався з ними, вчив їх декламувати, грати на сцені. Він мало часу бував удома, ми рідко бували разом на відпочинку, майже нікуди не мандрували, він приносив новорічну ялинку перед самим Новим роком, коли вже треба було збирати на стіл, він часто був не з нами, тому що на його планеті було дуже багато роботи. І він за все був відповідальним. Довкола нього завжди були книги, які він читав, сценарії, над якими він працював, п’єси, як він перекладав, люди, з якими він втілював свої ідеї. Але можна було прийти до нього на його роботу, в Будинок культури, і трохи попідглядати. Він завжди радів, коли нам подобалося лишатися в глядацькому залі, спостерігати за репетиціями. Так я малою запам’ятовувала тексти вистав, які він ставив зі своїми акторами, і могла бути суфлером. Одного разу до нас приїхав київський театр з виставою «Святий та грішний» — я сиділа в перших рядах і підказувала акторам репліки (не думаю, що вони були з того щасливі), тому що цю ж п’єсу ставив тато і я дуже любила копичинську виставу. 

Я пам’ятаю запах цигаркового диму, театральної пудри й сирості — у підвальному кабінеті тата, ще в старому приміщенні Будинку культури в Копичинцях, куди я маленькою спускалася східцями, як у печеру зі скарбами. Бо там дійсно було повно скарбів: шпаги, пістолі, перуки, сукні королівен. А ще можна було порозглядати макети з крихітними декораціями. Це було справжнє диво: там усе було ніби справжнє, але дуже маленьке, ніби для крихіток-ельфів. 

Копичинському театру він віддав 43 роки, майже половину свого життя. Скільки себе пам’ятаю, тато був у вічних пошуках чогось чи когось: книжок в єдиній у містечку книгарні, будматеріалів для будівництва центру культури, тканини на штори в танцювальний зал, коштів на костюми, техніки для освітлення та озвучки, реквізиту, акторів на відповідні ролі, музичних треків, сценаріїв для сцени, експонатів для музею. Пам’ятаю, як він повернувся з кінозйомок «Трьох мушкетерів», де епізодично зіграв, із трофеєм — великими бобінами, на яких був запис усієї музики з цього невеликого серіалу. Я, як заворожена, слухала ці пісні і потім всі їх знала напам’ять ще до виходу фільму на екран. 

Кожна вистава — то була подія. В Копичинцях були аншлаги на виставах — я все думаю, як це можливо було в містечку, де менше десяти тисяч населення, наповнювати вщерть залу на 500 осіб. Але він нічого не робив упівсили. Коли, вже в Тернополі, працював у Музеї політичних в’язнів, то ставився до музею як до найважливішого місця на землі. А ще й репетиції театру «Сузір’я» там влаштовував. «Тату, ти робиш репетиції у казематах, де мордували людей!» — я дивувалася. «А ми їх наповнюємо нашим живим театральним духом». 

Він ніколи не поділяв людей на важливих і не дуже, на багатих і бідних, ніколи не плазував перед жодним начальником будь-якої влади, але дуже багато всього пам’ятав про людей і допоміг багатьом. Він умів віддавати себе людям цілком. Дуже багато людей пам’ятав, з їхніми історіями та особливостями, завжди хвилювався за своїх акторів і просто їх любив. 

Того дня, коли він востаннє був при свідомості, я ніколи не забуду. Це був мій день. Я приїхала до нього в лікарню і залишилася з ним на ніч. Він був у ліричному настрої і весь час говорив про любов. Про те, як він завжди любив маму, хоча вона не цілком у це вірила, як любить своїх дітей і внуків, як любить своїх акторів. На той момент Катерина Поліщук — Катя, наша Пташка — була ще в полоні. «Катя мене любила», — сказав так лагідно. «Всі тебе любили і люблять», — відповіла йому. 

І любитимуть.

Я знаю, що життя триває не вічно. Значно довше триває любов і пам’ять. На Алеї зірок у Тернополі лишилася зірка Ореста Савки — вона світитиме, десь там, у ясному сузір’ї інших зірок. Десь там твоя планета, тату, на якій ти ставиш вистави зі своїми небесними друзями, бо театр, як і любов, триває довше, ніж життя.