Stary Lev Logo

Савка Мар`яна

Авторська колонка Мар`яни Савки, головної редакторки
і співзасновниці «Видавництва Старого Лева»

    

Щорічна книжкова виставка дитячої книги в Болоньї – це така важлива точка обнулення, з якої для більшості дитячих видавців світу починається новий етап у році. Ця видавнича спільнота величезна, але завше є люди, яких ти бачиш з року в рік, яким радієш і з якими відчуваєш сталість процесу. Якраз тут тобі стає зрозуміло, яким надзвичайно різноманітним є книжковий світ і як багато в ньому важить тяглість традицій. Ти можеш легко загубитися в цьому морі видавців і книжок, а можеш стати видимим, цікавим і важливим.

Ми маємо постійно працювати та шукати, в який спосіб українські видавці мають ставати все більше видимими. Вочевидь, насамперед створюючи багато якісного українського контенту і безперервно його просуваючи.

Цього року дати ярмарку трошки зміститися у квітень – і це прекрасно, бо погода була неймовірно тепла, і настрій чудовий. От лише є нюанси.

Колись ця щорічна подорож до Болоньї буде інакшою, колись, коли ми видихнемо нарешті, коли закінчиться війна нашою Перемогою і ми зможемо подорожувати з легкою спиною, не тримаючи на ній тягарі наших проблем, хвилювання і болю за тих, хто вдома, за те, що коїться в нашій країні, за те, що Харків, Одесу, Дніпро, Херсон, Запоріжжя і навіть Київ дуже регулярно нещадно бомблять, а діти по всій Україні і навіть у Львові сидять в укриттях, за те, що все більше наших друзів, рідних, працівників, письменників мобілізуються. Мовчу про те, скільки і скількох ми втратили. Ніхто там насправді не бачить нашої ситуації, для них це історія, яка вже занадто сильно затягнулася, так що – ой, дуже шкода, дуже шкода, але… Та й насправді це пояснимо. Чому іноземці мусять перейматися нами? У них чимало своїх побутових турбот.

Вони вже не цілком знають, як реагувати на наші новини, і їм справді занадто довго доводиться нам співчувати. Це відчутно навіть тут, у найкращій спільноті людей з усього світу. Їм хочеться, щоб ми просто щиро веселились і віддавалися цьому неймовірному щастю бути одною міжнародною книжковою спільнотою. У цій спільноті є трохи таємниць і недомовок, тут є певні домовленості й певні порушення цих домовленостей: наприклад, на виставці у Болоньї принципово немає державного стенду росії, але уже так багато з’явилося паростків із приватних деревець російських видавців, дещо підмальованих кольорами прапорів інших держав. Ви тут побачите на стендах у декого з видавців російські переклади і переклади в росію.

Серед почеплених на стрічечки найкрасивіших книжок ярмарку можна знайти російські книги, так, я не помилилася, там написано «росія», тому що є для них світ політики і є світ приватних стосунків, дуже часто цей світ приватних стосунків не означений ніякими червоними лініями. І дехто «постраждалим ро» дуже сильно співчуває. А для багатьох Толстой – то як Чайковський, всємірноє ж достояніє. З якого б то переляку відмовлятися?

І що я вам скажу? Кожен має дбати насамперед про своє. І про наше маємо дбати насамперед ми самі.

А хіба в нас усе проговорено, є щось схоже на суспільний договір? Є стратегія? Дуже б мені хотілося запитати, яка стратегія України в найближчі 10 років? Куди ми копаємо? Яким є бачення нашої перемоги?

Ок. Не буду про все нараз. Давайте про культуру.

Чому б нам нарешті не поговорити, що нам робити в одному просторі з присутністю тих, кого хочеться відправити на Місяць у безстрокову експедицію?

Я би дуже хотіла цю розмову і розуміння, як нам діяти, щоб бути у виграшній, а не у програшній ситуації.

Журналістка зі Швеції взяла в мене інтервʼю для якогось їхнього видання. А тоді каже: але в цьому номері буде не лише інтервʼю з вами, але і стаття про російський книжковий ринок. «Бо це ж буде номер про книжковий ринок пострадянських країн». Чесно кажучи, це треш. 2024 рік. З нами понад 10 років воює реальна і до зубів озброєна країна-агресорка – про який пострадянський книжковий ринок може бути мова? А щодо нас – і поготів. Ми не совок і не постсовковий простір. Ми незалежна країна, яка тримає удар незрівнянно більшого за нас монстра.

Так, ми говорили про це і з нашими колегами з Українського інституту книги – нам дуже потрібна велика серйозна розмова. Український інститут книги підпорядкований міністерству культури, тож міністерство якось уже мусить перетворюватися з фантомного на видиме і комунікувати з середовищем культурних дієвців та інституціями.

Я думаю, що і Асоціація видавців, і Український ПЕН-центр, а також фахівці зі стратегій (вони ж у нас є) мають до цього долучитися.

Я хочу розуміти, що ми всі діємо заодно й на користь собі. Бо поки що ні. Ми маємо рухатися так, щоб наші больові точки не ставали нашими найбільшими перепонами і не відкидали нас назад. Нам потрібна експансивна стратегія нашої присутності у світі. Нам потрібна експансивна культурна стратегія – бо це в інтересах національної безпеки.

Багато чого вже робиться, незрівнянно більше, ніж до війни, і все ж ми так довго було неприсутні, що зараз нашу присутність треба робити постійною і акцентною.

Сьогодні у Флоренції я вирішила купити собі щось на памʼять. Смаглявий продавець усміхнувся: «раша»? Я крикнула: «NO, NEVER», неконтрольовано голосно, аж він відступив назад. Мені було байдуже, що він подумає. «US? Ukraine?» – він гарячково шукав правильну відповідь, перепрошуючи, бо тут багато росіян. Так, їх багато, я тут бачу і чую їх скрізь. Я не знаю, як мені давати раду з тим, що в мене в горлі клубок безпомічних сліз і люті. Ні, італійці геть не винні в наших тригерах. Як і інші іноземці. Серед них досі багато наших щирих прихильників.

Моя колега розповіла історію про літню жінку з Іспанії, яка, почувши, що та з України, дуже розчулилась і сказала: «Ми замало для вас зробили».

     

Тим часом виставка завершила свою роботу. Ми добре попрацювали.

Зауважили, що Словенія така гонорова країна, що є почесним гостем і минулорічного Франкфурта, і цьогорічної Болоньї. Пораділи, що на виставці є видимою робота двох важливих інституцій – Книжкового Арсеналу та Українського інституту книги.

Книжковий Арсенал привіз колекцію української візуальної книжки для дорослої аудиторії – у проєкті Talking Pictures. І це свідчить про намір організаторів постійно підтримувати нашу присутність. Тож треба її проактивно примножувати.

Тупою сапою ми все-таки прокладаємо собі той шлях у світ. Крізь браму Болоньї зокрема. Ми вже тут знаємо величезну купу видавців, агентів, і нас тут знають. І вже сприймають загальний український стенд як сталість. Він, до речі, хороший. І команда хороша. І представництво видавців. І оформлення нашого Сашка Шатохіна ілюстраціями з «Жовтого метелика» дуже в тему.

А оформлення стенда Видавництва Старого Лева ілюстраціями Оксани Драчковської з книжки «Тихо! Триває репетиція» – то взагалі любов.

    

Сталість – це нам потрібно найбільше.

Ваше улюблене видавництво гривастого лева стало і надійно в Болоньї вже 11 років. І ми тут переможці, про яких памʼятають. Моя команда, здається, провела максимально можливу кількість робочих зустрічей. Буде результат, безперечно, люблю їх сильно. Памʼятаймо про те, що в нас нема іншої країни, і я би ніколи іншої і не хотіла, бо ми єдині й неймовірні. І наші цінності – це свобода і гідність. І ще творчість, краса і сила – те, чим ми маємо ділитися з цілим світом.

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage