Напередодні я прочитала Артурову книжку «Гемінґвей нічого не знає». Не пригадаю, коли би я цілих 4 дні читала 165 сторінок, відкладаючи книжку, щоб випити ліки, — бо не раз спиралося дихання: від захоплення письмом і від жаху уявлюваного. Хоча я також дещо знаю про війну і її наслідки, але цього разу я відчувала себе майже неофітом.

Артур Дронь — це зовсім-зовсім нове, інше покоління української літератури. Кажу без поблажливості на його вік. І без обовʼязкових менторських авансів. Ця література — не про популярні донедавна підліткові полюції і перший сексуальний досвід, від яких захлиналися не так читачі, як наша ялова і лінива літературна критика. Це не фантастика і не модний горор, не втеча у космос мороку і фальшиву пристрасть. Це література найвищої проби справжності. Скупий, але всеохопний розтин такої дійсності і такої воєнної правди, якої, як чорт ладану, найперше бояться ті, хто наввипередки мав би дзвонити в усі дзвони, що нарешті ось вона — справжня література війни. Без епітетів і метафор. А головно — без брехні. Але водночас з величезною добротою великого серця воїна і великою вірою в людину. Це попереджувальний дзвін 24-річного юнака всім тим, хто фальшиво-встидливо відводить погляд від оголених ран наших співвітчизників і їхніх близьких, які переважно мовчки чи у сльозах переживають усі кола пекла своїх страждань і боїв з бюрократією і бездушністю.

 …Він ще заліковує свої рани. Він їх залікує. І в цьому йому допоможе Слово, яким він також допоможе залікувати рани багатьом іншим, тим, хто так само має досвід і рани війни. І хто найбільше потребує щоденної правди. Такої, як у його книжці. Такої, яку він ще напише. І вірю: напишуть також його побратими, які тепер ще «холостякують» у посадках і в бліндажах, підклавши пера і кіноекран, покинувши мольберти і скрипки до часів перемоги. Якою буде наша перемога — залежить і від того, на які цінності наведе «прожектори» і наша література.

Читайте: український письменник Артур Дронь. 24 роки. «Гемінґвей нічого не знає»

…а таки не знає!