"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."
"На жаль нічого не вдалось знайти за вашим запитом."

Яценко Петро

На львівській Ратуші та по всій Україні повісили банери, на яких труби Азовсталі подібні на артерії, а наші воїни під землею захищають серце міста. Ця картинка могла би бути альтернативною обкладинкою мого роману «Магнетизм» (хоча і нинішньою я цілковито задоволений, її автор Назар Гайдучик отримав за дизайн нагороду). Плакат, автора якого я, на жаль, не знаю, чудово відображає міф та ідею книги: живі міста мають серця, люди — мешканці — їх боронять.

Важко написати книжку про війну, якщо вона не скінчилася. «Магнетизм» є саме таким — упродовжвоєнним — романом. І тому тішуся, що на провокативне питання епіграфу (хто має, той знає) є відповідь: «ми захищаємо наші міста».

Мені написала читачка Марина Грудій про те, що завдяки роману їй було легше сприймати те, що відбувається насправді: «Ви дали образи, які допомагають це переживати. Вірити в силу драконів у живих людях, які захищають місто. Приймати власне безсилля й те, що є щось більше за нас».

Тим більше цікавим для мене був травневий подкаст, присвячений польському виданню «Магнетизму». Посилання на нього мені скинув мій друг письменник Володимир Аренєв. Про книгу говорять доктор Мирослав Голунський  (Dr hab. Mirosław Gołuński) та докторка Марта Кладзь-Коцот (Dr Marta Kładż-Kocot).

Я завдав собі труду перекласти цей подкаст. На жаль, для доктора Мирослава Голунського, польського популяризатора науки, дослідника культури та любителя фантастики це був останній запис. Тому присвячую цю публікацію його світлій пам’яті.

Петро ЯЦЕНКО.

«Ранкова кава» з «Магнетизмом»

Пам’яті професора Мирослава Голунського

(Dr hab. Mirosław Gołuński, 1973 – 20 травня 2022).

— Доброго ранку, це Мірек Голунський.

— І Марта Кладзь-Коцот.

Мірек: Запрошуємо на нашу вже дев’яносто другу «Ранкову каву», яка виходить щодругого понеділка.

Марта: Цього разу поговоримо про український роман, нещодавно виданий у Польщі. 

Мірек: Це роман «Магнетизм» Петра Яценка, який був виданий в Україні у 2020 році і того ж року перекладений у нас.

Марта: Це досить нова книга.

Мірек: Роман був оцінений, бо номінувався у фіналі центральноєвропейської нагороди «Анґелус». І це цікаво, бо будемо говорити про фантастику, а книжка була номінована до мейнстримної нагороди.

Марта: Тому що це роман з пограниччя жанрів.

Мірек: Саме те, що ми любимо найбільше!

Марта:  Так, цей роман можна визнати як і мейнстримом, так і фантастикою. Були голоси, які стверджували, що це чиста фантастика. Натомість маю підозри, що ми знайшли б читачів, які б говорили, що це зовсім не фантастика, а мейнстрим. Бо ми маємо тут, мовляв, лише такий фантастичний антураж, який слугує лише для метафоризації війни і так далі, і так далі.

Мірек: Але це фантастика, хоча й не лише. І це ключове.

Марта:  Фантастика аж ніяк не вправа, яка не має стосунку до поточного життя, але насправді фантастика — це спосіб говорити про те, що відбувається в реальності.

Мірек: І в цьому романі це чудово видно.

Марта: Я підходила до читання «Магнетизму» з покорою особи, яка розуміє фантастику, але не розуміє всі представлені реалії. І тільки зараз я починаю розуміти і вражена тими реаліями. Я застигаю, вражена. Але тут ідеться про 2014 рік, невдовзі після початку війни з Росією, коли головна героїня має втікати з Донецька. І нам важко зрозуміти ті речі, які накреслені тут тільки коротко. Ми не розуміємо реальності, приміром, коли треба полишити власний дім, бо до помешкання бабусі влучає снаряд і залишається в її ліжку. І це для нас щось чуже, бо ми дивимося зовні, але ніколи не зрозуміємо, як це насправді виглядає зсередини. Я би це порівняла з «Інтернатом» Жадана, але «Інтернат» творить оповідь про війну, а «Магнетизм» виносить це на рівень більше метафоричний. Як інакше говорити про страшні речі, війну, як не на рівні теплої, притульної метафори? Ми можемо говорити про війну, про страшні речі, але цей роман, його оповідь мила і тепла.

Мірек: Так, ми не можемо зрозуміти бекграунд усіх моментів, але мене це захопило. Роман написаний з перспективи кількох років після Майдану. Там є чудовий момент міфологізації Майдану 2013-14 років. Герої потрапляють на стімпанкову вечірку, і герой Змій, про якого ми ще поговоримо, каже, що це просто діти, а вони заперечують, що ні, ми були на Майдані. Цей Майдан змінив Україну, змінив ментальність українців.

Марта: У Донецьку натомість бачимо змішування понять. Зараз це ми побачили в російській пропаганді. Вигукують слово «фашист», вони ним кидаються, і спочатку тяжко зрозуміти, кого воно стосується.

Мірек: Бо це аргумент про складність цих стосунків. Але я не можу зрозуміти весь контекст, ми дивимося з польської перспективи, щоби ми могли навчитися чогось. Ми можемо зрозуміти ту нову Україну. Деякі речі можна збагнути з контексту, але ключові моменти можуть показати, що українці пережили за ці вісім років з 2014 року. І як це зовсім не зрозуміло для нашого покоління. 

Марта: На читацькому рівні це прекрасний роман, він вправно жонглює важкими емоційними речами та смішними моментами. Не могла від нього відірватися. А поза тим роман має таку атмосферу близьку до гротеску, нагадує Гоголівський гротеск, а часом нагадує мені Булгакова.

Мірек: Кам’яниця Маргарита!

Марта: Про неї ми ще згадаємо, але спочатку про сюжет. Героїня — молода жінка Марія Гай із псевдонімом Гайка з мультика «Чіп та Дейл поспішають на допомогу». Вона «читає» метал: у стані розмовляти з металевими елементами, предметами, читати записані на них історії людей, які перед нею користувався цими предметами. Вона спочатку працює асистенткою в університеті у специфічній ситуації, бо має таку вредну подружку, яка вчить Гайку правилам ринку академічних хабарів.

Мірек: Для мене як представника академічної спільноти це було вражаюче!

Марта: Крім того, Гайка робить біжутерію з частин старих годинників. Коли торкається автомобіля, то говорить господарю, що ця машина стара, але втішена, що ти зробив для неї багато, але була б ще більш щаслива, якби лив кращий бензин.

Мірек: І що в неї скручений лічильник!..

Марта: ... Знайомиться зі старим будинком Маргаритою і плете довгий шалик, щоби його обігріти.

Мірек: Маргарита умирає, бо її мають розвалити, щоби побудувати щось нове на цьому місці, і неймовірно, як спокійно вона це сприймає.

Марта: Потім Гайка потрапляє до чиновника, який нібито хоче її тіло. Але це не те, про що вона думає. Урядовець не хоче її тіла, йому потрібне інше. Він насправді — увага! — Змій, який охороняє Київ. І коли вона втікає, то не може виїхати з міста. Усі речі стають їй на перешкоді. Але коли вона зрештою погоджується, то Змій стелить перед нею червоний килим, яким вона може ввійти до його лімузину. Колишній партнер Гайки теж виявляється драконом...

Мірек: Він про це не знав, не те щоби її дурив... Просто він про це не знав. Він залишається у Донецьку, бо його змушують рити окопи проти української армії. Тут бачимо весь абсурд цієї війни, яку організував Путін.

Марта: Слід боронити місто, як каже Змій, «перед драконом ідіотом». З іншого боку, треба віддати в жертву її майбутню дитину. Насправді це не так криваво, як звучить. Дитя має бути відданим місту і жити під ним вічним життям, стати його серцем. Якщо серця немає, то життя в тому місті втратить сенс. Це мені нагадало алюзію до стародавніх практик. І щось подібне було в Біблії в оповіді про Ісуса Навина: коли він кинув прокляття на Єрихон, і сказав, що не можна буде врятувати місто, відбудувати, коли ніхто не покладе свого первістка під фундаменти, а наймолодшого сина — під міську браму. І така людина знайшлася, вона віддала двох синів. Виявляється, що це посилання до певних ритуальних практик, які існували. Гайка не має вбити свою дитину, а має віддати цю дитину до певного магічного життя, вона має бути прийнята містом.

Мірек: Метафора стає міфом. Змій є формальним опікуном цього серця міста. Тому кожне місто має мати своє серце і свого дракона.

Марта: Справді, маємо таку розвинуту метафору. Метал є символом цивілізації насправді, а Гайка крізь метал може розмовляти часом зі смертю. Зокрема, зі снарядом. Побічний ефект цього в тому, що Гайку через такий її хист неможливо застрелити, бо кулі застрягають у зброї.

Мірек: Цей снаряд потрапляє в депресію.

Марта: Так, бо не реалізований у житті, бо не вибухнув. Але Гайка певним чином діє як слідча, бо знає, хто його тримав у руках, знає його історію. Таким чином усе залізо, яке нас оточує, перестає бути мертвим, воно стає включеним в історію як цивілізаційний об’єкт. І це прекрасно. Коли Гайка залишається обкраденою своєю подружкою, то має заробляти, приходить до майстра годинникаря, щоби взяти брухт, з якого вона робить прикраси, але не має чим заплатити. І тоді майстер просить її дізнатися з годинника матері, чи вона любила насправді свого сина.

Мірек: Так, і давайте не забувати про ще одну дитину, Ніколая, сина злої колєжанки. Він мені дуже подобається, бо у свої 12 літ, коли мама обкрадає Гайку, то він обкрадає маму. Сам живе у Києві. Його мама теж викладала. І справді, у 2014 році був закритий університет у Донецьку, і кадри переїхали до Києва і Харкова. Це дуже правдивий елемент історії.

Марта: Особисто я поміж тих двох воєнних романів, між Жаданом, про «Інтернат» якого ми говорили минулого разу, і Яценком вибираю «Магнетизм». Бо він є значно більш відкритим до звичайного людського тепла. Бо коли говоримо про війну дослівно, то це показує краще «Інтернат», натомість «Магнетизм» показує абсурд і жорстокість, показує те, що людське. І для цього фантастика підходить якнайкраще.

Мірек: Важко не полюбити Гайку, бо вона продає свої речі не просто, а робить їх так, щоби історії цих шматків металу укладали свою історію. Навколо цих предметів утворюється така аура. Водночас вона звичайна молода жінка, тож купує собі гарні речі, які хоче. Купує туфельки на шпильці, хоч вони незручні, непрактичні, але як особистість вона почувається краще. Гайка намагається робити собі щось приємне в час війни, у вигнанні.

Марта: Справді, коли вона мусить бігти, то знімає їх, бо в них незручно.

Мірек: Це момент відстоювання власної гідності. Коли вона мусить робити різні речі, щоби вижити. Іноді кумедні, а іноді не дуже.

Марта: Момент з її чоловіками. У Гайки аж троє чоловіків, а зі Змієм аж четверо! Маємо Льошу, який залишився в Донецьку, маємо Моцика, який займається ремонтом мотоциклів, маємо Беху. Бачите, навіть їхні імена пов’язані з металом, двигунами. Беха входить у роль опікуна і — несміливо — партнера. Гайка дуже приваблива жінка, вона допомагає йому в бізнесі, роблячи знімки в латексі.

Мірек: Бо він хоче зробити секс-шоп в інтернеті, бо секс-шоп в реалі перестав існувати, «нова влада» в Донецьку його розграбувала.

Марта: Ніколай теж, зрештою, чоловік. Ці чоловіки мають різні функції: приятель, випадковий коханець, опікун, дитина... В абсурді та шаленстві війни для мене це має додану вартість. Це роман також моральний.

Ще одна річ — це думка Володимира Аренєва про цей роман у журналі «Нова фантастика». У травневому номері цього року є його стаття-огляд української фантастики. От абзац, присвячений «Магнетизмові», який підсумовує роман в такий спосіб: «Роман написано на межі химерної прози і міського фентезі, але для останнього він надто «неконвенціональний»: психологічні спостереження тут важливіші за розважально-пригодницьку складову, а фінал підкреслено не атракційний».

Нам фінал сподобався, бо він не відстає від формули цього роману. Від цілісності цього роману. Можливо, можуть бути застереження до самої ідеї цієї жертви. Але це жертва справді глибоко міфологічна.

Мірек: А міфи фантастика використовує...

Марта: І постає питання, як глибоко ми можемо читати цю метафору. Дитина стає серцем міста, не мусить віддати своє життя не в сенсі існування, але як виявляється пізніше, мусить позбутися «нормального» людського життя.

Мірек: І ще міф про серце пов’язаний з Росією, яка убиває серця міст.

Марта: Тепер уже ми можемо читати це як дуже глибоку метафору, по-новому. Бо діти України втрачають життя, поки дорослі її обороняють.

Мірек: З іншого боку виявляється, що Україна — це стара міфічна у своїй основі країна, а Росія нова гірша і зла, бо вважає, що міста можуть існувати без сердець, без духу, без метафізики. Цей момент є сильною критикою Росії, російського колоніалізму. Приміром, Оксана Забужко, яку я зараз читаю, дуже добре показує в есеях, як сильно росіяни, російська влада з Москви, хто б там не сидів, знищували українськість. Серця міст для мене — це істота українськості. Льоша залишається, йому промивають мозок. Не зважаючи на м’якість роману в ньому видно зимну жорстокість світу.

Марта: Коли читаю Жадана, коли читаю «Магнетизм», коли читаю Забужко, то в мене розкриваються очі, бо розуміємо, що це написано до війни. Те, що ми тепер бачимо, який огидний той рашизм, але вони про це знали раніше, знали весь час.

Мірек: Від початку комунізму, від Леніна і Сталіна вони це знали, вони живуть з чотирнадцятого року в стані постійної війни. І ця війна тут є, з цього роману можна зрозуміти, що ця війна була неуникною.

Марта: І наприкінці про твердження Теодора Адорно, про те, що не може бути поезії після Аушвіцу. А що можна тепер писати, після звірств у Бучі? Це забрало голос, можливо, світ мовчить, бо бракне слів.

Мірек: Це може вказувати на безпорадність літератури. Її нездатність нам допомогти.

Якби ми прочитали цю книжку минулого року, ми б не побачили того, що зрозуміли тепер. Не зрозуміли б пророцтв цієї книжки. Бо розуміємо пророцтва лише після того, як вони здійснюються.

Травень, 2022

Коментарі

Щоб залишити коментар, необхідно

imageimage