Що відчуває людина, коли в один момент втрачає дім, коли опиняється в місті, де кожен маршрут новий, коли має змиритися зі статусом переселенця і з тим, що повернення додому неможливе? Про це пише у своїй книзі «Лінія термінатора» Тетяна Стрижевська.

Історія написана від імені підлітка і для підлітків, але відгукнеться широкому колу читачів, адже цей текст чесний та актуальний, майже не проговорений у сучасній українській літературі. Борис з Донецька проживає найскладніший етап свого життя, раптово з батьками залишають окупований Донецьк, аби розпочати нове життя у Києві. Родина, що жила в достатку і розкоші, змушена миритися з реаліями. Що може відчувати підліток, коли його життя змінюється в одну мить і він втрачає друзів, кохану дівчину, з якою навіть не встиг попрощатися, розкішне життя у рідному місті? Позаду — усе, що для нього важливе, попереду — невідомість.

Публікуємо фрагмент із книги:

Пролог

Я працюю піцейоло в «Піца Ветерано». До того був в АТО. Перед АТО — військовий вишкіл у Десні. А до призову був школярем троєщинської школи, школярем-переселенцем, який втратив свій дім і самого себе. До війни на Сході я був звичайним донецьким пацаном, який тільки те й робив, що прокачував свого персонажа в онлайн-грі і думав, які розкішні груди в однокласниці Ольки.

Підкинув кружальце тіста і зловив його на кулак. Повторив ще раз. Потім розплескав по столу. Тісто для піци має бути пласким і рівним, як плац. Як український степ.

От тепер годиться. Я швидко змастив основу соусом, розклав кавальчики моцарели та начинку, посипав тертим сиром, скропив олією і поставив пектися. Запам’ятав час і здмухнув зі шкіряного браслета борошно.

Для нашої команди сьогодні це остання піца. Ми зачиняємося, і в подвір’ї усі — кухарі, баристи, піцейоло, офіціанти, прибиральники — збираємося на відпочинок. — Боро, там на тебе чекають! На терасі! — крикнув мені Алекс.

Все ж прийшла.

Виймаю з печі підрум’янену духмяну піцу і віддаю Алексу. Знімаю фартух, знову обтрушую борошно зі штанів та браслета, йду на подвір’я.

Я здивовано застаю тут ніч. На кухні час має інший вимір. Чомусь мені здавалося, що ще має бути світло. А тут уже така темрява, як у бліндажі. Стоп.

Психолог радить гасити війну в собі.

Темрява, як… Як що? Я ніколи не вмів гарно добирати метафори.

Просто темінь. І тільки лампочки, розвішані на вітті, розбивають чорноту на шматки.

Я помітив її зразу. Вона сидить за столиком у кутку під старою липою і курить. Помітила мене. Втопила в попільничку недопалок, гордовито скинула підборіддя.

— Привіт, Макаров. Кутик її уст нервово сіпнувся, але вона замаскувала цей мимовільний жест: затиснула нижню губу, наче хотіла розмазати помаду. Яку помаду? На ній — ані грама косметики.

— Привіт, Макаревич, — кажу я, відсовую стілець і вмощуюсь навпроти. Якийсь час сидимо мовчки. Випробовуємо одне одного поглядами. Вона не програє. Не відведе очі. І я теж.

— Ти його приніс? — нарешті питає. Голос у неї на диво лагідний — як шелест цієї липи, яка росте в подвір’ї і дає тінь у спекотні дні. Треба ж таке. Я чомусь думав, що голос буде грубший. Неквапно виймаю щоденник. Звичайний зошит у клітинку, з Людиною-Павуком на обкладинці. У мене є ще шанс передумати. Але я не відступаю. Кладу зошит на стіл і підсуваю їй.

Зрештою, вона має право знати мою версію.

Я вів щоденник у найскладніший період життя. І це я не про війну. Я бачив смерть, я затискав пальцями рвану рану, яку броник не захистив, накладав джгут на пошкоджену кінцівку і писав на лобі побратима час накладання, благаючи Бога «дати дотягти». Я знаю, який запах у землі, коли її розриває граната, і як гуде земля, коли по ній їдуть БТРи, і який свист стоїть у повітрі, розчесаному «Градом». Це війна. Але я знав, що там роблю. Навіщо я там. За що борюся.

Найгірше — це незнання. Непричетність. Відірваність. Таким я був, коли переїхав до Києва. У зошиті з марвелівським супергероєм — зовсім не про героя. Якраз навпаки. Може, коли вона дочитає його, більше ніколи не зайде в «Піцу Ветерано» у мою зміну. Назве мене йолопом та кретином, подумає: «Краще б його там пришили. Невелика була б втрата». Я часом сам так думаю.

Вона одразу розгорнула зошит і почала читати.

 

Щоденник переселенця ЛiТО, 2014 рiк

Розбудили мене посеред ночі: «Едем».

Вони це серйозно? Мої старі — панікери. Скоро все скінчиться, самі ж так казали.

— Па, відвали, я хочу спати.

Скрутився в позу ембріона і збирався спати далі, але батько гаркнув: «Я сказал: мы едем!» — і стягнув мене з ліжка.

Я був шокований. Він ніколи так не поводився. Я брикався, хотів вивільнитися, але батько вчепився в мене, як кліщами, й відволік у вітальню, де вже стояли валізи.

— Па, ну припини. Якого хріна?

— Такого хрена. Собирайся. Тут черт знает что творится! — лаявся він.

На одній із валіз були акуратно розкладені мої джинси й вітрівка. З кишені сумки стирчала моя ракетка, яку я виграв на шкільному чемпіонаті. Мама нею пишалася так, наче я тоді переміг самого Ніка Кіріоса, а не Льоніка із сусіднього будинку.

Отже, вони й мої речі зібрали.

Коли встигли? Хоча? Чи багато я помічав?

Я зависав в Ольки всі дні. Ми звідували тіла одне одного так жадібно, що навіть якби увесь світ перевернувся — ми не помітили б. Поки існували її розкішні груди з великими пиптиками, які неможливо обхопити губами, і та таємна влоговинка між її ніг, мені чхати було на все.

Я озирнувся. На вікна опустили блекаут. Це вперше, відколи зробили ремонт. Батько десь на кухні. Мама порпається в одній із валіз. Мій шанс!

— Ма, ми реально їдемо?

— Да.

— Надовго?

— На какое-то время. Минимум — до нового года. Максимум — навсегда, — каже вона мені таким буденним тоном, наче переповідає прогноз погоди на сьогодні.

Я фігію! Цікавий народ — ці батьки. Я ще навесні казав їм, що треба звідси дерти. Чуваки у жаб’ячій формі швендяли містом і з автоматами почувалися королями, бо мали зброю. Повз мене пройшов один, — пика печерної людини, — і цикнув крізь зуби так, що я аж підстрибнув із несподіванки.

А ще я напрягся, коли побачив чергу до банкомата — вона була кілометрова. Подумав, що там щось безплатно роздають. А ніт. То по готівку стояли. Двоє мужиків зчинили бійку всередині тої черги. Один був явно сильніший, хоча й менший на зріст, і так костиляв другого, наче хотів відправити бідолаху в кому. Що вони не поділили? Сантиметр у черзі? Погляди?

Нафіг з пляжу, подумав тоді я. Що тут ловити? З Олькою я посварився, вона ламалася і не хотіла мені давати; до річних контрольних готуватися впадло. Я запропонував своїм «пересидіти» з комфортом десь там, де сонечко та безліміт на коктейлі. Але батько сказав: «Киоски работают. Транспорт ходит. Звезды на гастроли приезжают. Ну, захватили пару зданий. Нечего панику бить, скоро все устаканится, вот увидишь».

Мій план на «олл інклюзів» накрився мідним тазом. Я назвав батька жлобом і безмозким (звісно, подумки) і кілька днів не розмовляв із ним. Але скоро я навіть радий був, що тато так вирішив. Ми з Олею помирилися і закріпили наше перемир’я палким сексом. Ворота в рай відчинені, я так довго на це чекав!

Мене вже не лякали чуваки з автоматами, я одним вухом слухав всі ці «путін, помоги», «мы — республика», «Россия и Америка что-то не поделили, а мы под горячую руку попались»… Рахував години до того, як ми всамітнимося в Ольчиній квартирі та я поквапом стягуватиму з неї одяг. Ну от, а тепер, коли в нас з Олею все серйозно і так далеко зайшло, — та-дам! — батьки надумалися линяти з Донецька «до нового року, а то й назавжди»! Здуріли чи що?

Це через напряжну комендантську годину? Чи через те, що мамину тачку свиснули? Точніше, експропріювали для власних потреб «асвабадітєлі». Блін, тато ж нову купить, хай попросить гарненько. Чого істерити?

— Ма, та камон! Не здіймайте з татом кіпіш…

Мама дивилася на мене відсутнім поглядом, не погоджувалася зі мною, але й не заперечувала. Треба завдати остаточного удару. Точнісінько як в онлайн-грі.

— Ма, ну сама подумай. А як моя школа? Рік лишився! Це ж тупо! А як твій спортклуб, подруги? Тут усе наше життя!

А насправді думав: «Тут Оля. Її розкішне тіло, яке нарешті належить мені».

Мама примружила очі. Закрався сумнів? Є контакт!

— А ба як? Ти що — ба покинеш? — тиснув я, бо бачив, що попередніх аргументів замало. Звісно, я грав нечесно, бо не думав ні про яку ба. Ми з нею завжди не ладнали. Але що мені залишалося? Родаки надумали забрати мене від Ольки! От я і цілив у мамине болюче місце — родинні зв’язки.

Сподівався, що мама зараз скаже: «Да, что-то я психанула».

Сподівався, що вона прозріє, пояснить батькові, що це дурна затія, скаже, що передумала. Заспокоїть мене.

Я навіть пораду придумав: «Якщо батько брикатиметься — розтрощи щось. Якусь красиву вазу чи тарілку». Мама часто так робить, коли хоче, щоб батько зробив по-її. «І все буде пучком». 

Але мама не прозріла. Нічого не розтрощила. І мене не заспокоїла. Тільки сухо сказала: — Одевайся. Бабушка отказалась. Это ее решение.

 

*

Я не встиг попрощатися.

Я нічого не встиг.

 Ці двоє із вправністю хірурга віддерли мене від дому. Від Олі. Від корєша Тьоми. Від усього мого життя. Так, я розумів, що тут каша заварюється, гірка й смердюча, але кому, як не нам, її розхльобувати?

Мої родаки вирішили: не нам.

— А як же Барс? — пам’ятаю, спитав у них.

Кіт йшов і приходив, коли йому хотілося. Вилазив із кватирки, і дупа не застрягала, гуляв, міг три дні десь волочитися, а тоді знову повертався, нерідко з роздертими вухами й лапами. Вільний, щасливий котяра.

Я оббігав усю квартиру, перевірив усі його улюблені нички і благав невідь-кого (мабуть, Бога), аби тільки кіт був удома. Але його не було. Черговий загул. А в Бога — глушилка на мої прохання. — Это всего лишь паршивый кот! — крикнув знервовано батько з порога, і тої миті я ненавидів його найдужче. Навіть більше, ніж коли він дав мені при всіх запотиличника на лінійці в першому класі. Чи коли не купив мені новий лептоп. Чи коли водив баб у клуб, а мамі брехав, що на роботі. Всього лишень паршивий кіт. Та він сам його купив, цього паршивого кота! Хотів до мами підлабузнитися. Напартачив і підлизувався. Приніс отой муркотливий клубок. Це ж треба — навіть забув, що в самого алергія на шерсть! Чого тільки не зробиш задля безплатного сексу (ага, це я про шлюб). Навіть кота заведеш.

Барс із якогось переполоху вибрав не маму, якій його подарували, не батька, який приніс його у дім, а мене. Може, тому, що тільки я не забував насипати цій тварюці сухого корму. Якось Барс притягнув мені мертвого дятла і поклав гостинець на ліжко. Чим не визнання? А я кинув його напризволяще!