«Ласощі для Медора» — збірка есеїв, які Андрій Бондар написав упродовж 2017–2020 років. Есеїстика тут є способом досліджувати і осмислювати світ через власну систему цінностей і досвіду. За інтелектуальним роздумом прозирає відвертість, а у формі короткої прози ховаються глибші сенси й часом несподівані висновки: порожнечу можна наповнити, визначення «падіння з висоти власного зросту» може стосуватися не лише травмування тіла, але й морального падіння, яке завжди відбувається з висоти власної етичної конструкції, а втрати згодом можуть обернутися набутками, варто лише поглянути на них під іншим кутом зору.

Публікуємо одне есе із книги.

***

РЕПЕТИЦІЯ

Уже тиждень мені не дає спокою один момент. Це справді був лише момент, секундний кадр із досить-таки легковажної британсько-французької кінокомедії «Смерть Сталіна» — стрічки, яку зі зрозумілих причин заборонили до показу в російських кінотеатрах. Бо де Сталін, а де комедія, вже не кажучи про легковажність… Жодної легковажности! Там до нього всі ставляться збіса серйозно — і його вірні учні-послідовники, яким не до шмиги насмішки зі «священної історії», що, як відомо, максимально ідеологізована і не терпить альтернативних поглядів, і ненависники, що знову опинилися в абсолютній меншості, і мільйони пасивних людей, яким знову спустили згори одну з форм поваги й любові до найефективнішого менеджера всіх часів і народів.

Аж тут раптом удар: знущальна, сказати б, «монтіпайтонівська» комедія, екранізований комікс про справжній слоїк зі зміями — Політбюро ЦК КПРС і близьке коло найжорстокішого з тиранів людства у березневі дні 1953 року — під час його смерти, впродовж похорону і трохи після нього. Ба більше, травматичність ситуації для обтяженого генеральною лінією партії ока посилюється ще й тим, що деякі міські плани цієї стрічки було знято в Києві, багатому на архітектуру сталінського ампіру. Тому я дуже добре розумію російських правоохоронців від культури, цих вічних «мистецтвознавців у цивільному». Епітет «спланована провокація» цілком виправданий в усіх можливих планах — естетичному, політичному та геополітичному. І вона дуже добре вдалася.

Власне, ніхто в сьогоднішній Росії не напише і не скаже, що ця сатирична провокація спланована проти сьогоднішнього Кремля, що це досить прямолінійна паралель і навіть певною мірою художня репетиція, натяк і передбачення. Ні, навіть щонайбільш антипутінські з них вважають, що вся суть фільму в руйнуванні «сталінського патосу», у нищівному «трагіфарсі», який комедійними засобами найкраще відбиває «дух епохи». Уже не кажучи про офіційну лінію критиків фільму з міністерств і відомств, чиї закиди зводяться загалом до образи почуттів віруючих і тенденційности, паплюження та спотворення історії.

Приміром, за словами тамтешнього міністра культури Мєдінського, який начебто фільм не дивився, найбільша небезпека в тому, що ніжний і тонкошкірий російський глядач може сприйняти його як «образливу насмішку з усього совєтського минулого». До речі, на відміну від Росії, цензори союзної з нею Білоруси у «Смерті Сталіна» нічого крамольного не знайшли. Тому всі охочі російські кіномани мають шанс без особливих проблем проглянути фільм у вотчині ще одного прихильника совєтського минулого, яка часом виявляє певні ознаки фрондерства щодо культурної політики старшого брата. Бо ж насправді і дітям зрозуміло, що головна проблема фільму — не Сталін і чиїсь порахунки з чужою історією. Ні, «англичанка гадит» не російській історії, а російській сучасності. Вся суть — у сьогоднішньому аватарі Сталіна і створеній ним системі. А надто в сатиричному моделюванні евентуальної «Смерти Путіна», яка рано чи пізно станеться й матиме наслідки для тієї країни. І хтозна, пощастить Росії в майбутньому з умовним «Хрущовим», який спалить умовного «Берію», влаштує розвінчання «культу особи», «відлигу» і знову віддасть Крим Україні, чи на зміну небіжчику прийде умовний «Берія», яким сьогодні полюбляють лякати весь світ прихильники путінської безальтернативности чи просто боягузи. Як не ми, то наші діти обов’язково це побачать і, можливо, якимось чином відчують на собі.

Не думаю, що в Росії хтось сподівається на безсмертя Путіна, як колись мріяли про безсмертя Сталіна. Хоча й смерть Путіна може виявитися такою ж гібридною і неприємною, як і його життя.

Я не знаю, чи мали намір сценарист із режисером щось таке моделювати, але річ не в їхньому намірі — ніхто не забороняє вільних інтерпретацій чи навіть надінтерпретацій художнього твору, пущеного в самостійне плавання.

Ніхто не забороняє звичайних, цілком наївних поглядів. Тому, певна річ, політично розкутий глядач мав би неодмінно поставити собі елементарне питання: якщо Сталін і вся та червона камарилья були вихолощеними, жалюгідними, кумедними й абсурдними героями, пронизаними страхом, враженими моральною нечистоплотністю і взаємною ненавистю, а не суворими небожителями «з однією шинеллю» та полум’яною ідейністю вірних лєнінців, то чого варті їхні сучасні проксі-версії? Чого варті ці лицемірні потвори на чолі сучасної Росії, яка «підводиться з колін», з їхніми рахунками у швейцарських банках, нерухомістю в Маямі й дітьми в західних університетах? Чого варті люди, які принципово не сповідують того, що проповідують із кожної праски кремлівські пропагандистські рупори?

Проти бадьорих кар’єристів й очевидних злочинців сталінської доби, вони — тіні тіней і кумедні медійні конструкції. Але «Смерть Сталіна» — насамперед тонкий тролінґ і сатира сучасности, яка натякає на тяглість і незмінність традицій російського людожерства: вони так само чубитимуться за владу, так само примірятимуть на себе образ вождя, так само нестимуть труну із сумішшю страху й відрази.

Я зовсім забув про момент, заявлений у першому реченні. Насправді це дрібничка, звичний кінематографічний «ляп», яких не бракує в західних фільмах про нашу частину світу і яких тамтешній глядач часто не помічає. В одному з кадрів наприкінці стрічки за двоповерховим будинком, здається, ще царської забудови раптово виринає останній поверх кондової п’ятиповерхової «хрущовки» з класичним балконом. А не дає мені спокою той момент тому, що я, хоч убийте, не пам’ятаю — засклений той балкон чи ні.

2017-2018