«Я завжди думала, що найкраще бути нейтральною. Але восени я зустріла друга, який навчив мене, що нормально бути іншим, нормально бути особливим».
«Ларс. LOL»
Багато хто у світі звик вважати, що є люди «нормальні», а є «особливі». Але це неправильний поділ. Наші фізичні особливості не визначають нас. Насправді немає ніякісінького значення, здорові ми чи не дуже. Значення мають лише наші слова і дії, і розуміння того, що «особливий» не тлумачиться як гірший чи меншовартісний.
Ларс народився із синдромом Дауна. Що це означає? Це означає, що він має додаткову хромосому.
«У будь-якому випадку ця крихітна додаткова частинка призводить до того, що люди, які її мають, не завжди вчаться речам так само швидко, як інші, або ж інколи вони потребують додаткової допомоги, аби навчитися. Те саме стосується і соціального аспекту. Адже попри те, що більшість людей із синдромом Дауна є дуже привітними, вони потребують, можливо, трішки більше допомоги і часу, аби вивчити правила соціальних ігор».
Я от, наприклад, завжди потребувала трішки більше часу для того, щоб розв’язати задачку із геометрії. Тому, якщо вам складно зрозуміти, як це мати 47 хромосому, можете уявити, що увесь наш світ – це суцільна задачка із геометрії.
Ларсу нелегко товаришувати з новими однокласниками. Але йому пощастило мати подругу-наставницю, якій він може довіряти. Аманда залюбки проводить із ним вільний час, допомагає вигадувати заклинання, смакуючи тостами зі слимаковим слизом і кавою лате (грінки з варенням і молоко з корицею). Але вона не до кінця розуміє Ларса. Ніхто насправді не пояснив їй, чим він відрізняється від неї. Тому у найвідповідальніший момент вона рятує не Ларса, а себе, і втрачає найкращого друга, перетворюючись на цькувальника…
Закінчується історія позитивно і дуже повчально. Аманда вирішує більше ніколи не бути нейтральною.
Дорж Бату «Франческа. Повелителька траєкторій»
Читаючи цю книгу, ви будете не лише дізнаватися дещо цікаве про роботу НАСА, а й трішки хвилюватися за головну героїню Франческу. Бо ця дівчина завжди втрапляє у якусь халепу.
«Я хочу, щоб ми з напарницею були командою, на кшталт Шерлока Голмса і доктора Вотсона, а нагадуємо радше Малюка і Карлсона. Причому Малюк – це я, а Карлсон – моя дорога напарниця, бо вона постійно потрапляє в різні халепи і все, до чого торкається, вибухає, горить і розбивається на сто тисяч осколків…».
Але вам навіть на думку не спаде, що у Франчески аутизм. Або спаде, якщо ви маєте медичну освіту чи знайомі з цим розладом детальніше.
Дорж Бату не акцентує на цьому увагу. І, на мій погляд, це дуже правильне рішення. Адже читач має змогу без будь-яких упереджень оцінити талант і розумові здібності дівчини. Тоді з’являється розуміння того, що всі ці поділи людей на «нормальних» і «особливих» – недоречна умовність, без якої цілком можна обійтися. Адже кожен із нас – по-своєму особливий.
Франческа постає перед нами повелителькою траєкторій, харизматичною сицилійкою, якою хочеться захоплюватися. Усе інше немає значення.
«Часом, щоб когось підтримати, зовсім не обов'язково давати поради. Вистачить поплакати чи посміятися разом. Розділити біду чи радість».
Гальфдан В. Фрайгов «Любий Ґабріелю»
Ця книга, написана у формі щемливого і дуже чесного листа. Гальфдан В. Фрайгов адресував його своєму синові Ґабріелю, в якого у трирічному віці діагностували аутизм.
Книга-лист побачила світ 2004 року, коли Ґабріель виріс, а Фрайгови успішно справилися з усіма труднощами. Річ у тому, що вони не уявляли, як виховувати сина. А лікарі не могли пояснити їм, чим саме Ґабріель відрізнятиметься від інших дітей. Тому Фрайговам довелося вчитися на власних помилках. Гальфдан зізнається, що це було дуже складно.
«Уявляєш, я не знаю, хто ти, хоч так добре тебе знаю. Я не знаю, що ти пам’ятаєш, ти – той, що не вміє забувати».
Усвідомлювати, що твою дитину вважають «інакшою», важко. Але ще важче пояснити їй, чому все сталося так, як сталося.
«Чому я не можу бути таким, як інші?», – запитує у тата Ґабріель. Але він немає відповіді на це запитання, бо її не існує.
Ґабріель розумний і щирий хлопчик, але інколи у нього бувають «погані дні». Тоді він кусається, вередує, б’є посуд. І тоді мама з татом думають, що це їхня провина, хоча насправді вона нічия.
Ґабріель любить порядок і однозначність, прагне на всі запитання отримати чіткі відповіді. Він беззаперечно довіряє друзям, а вони цим користуються, і це засмучує. Світ видається йому відкритими, а люди чесними, але, на жаль, це не завжди так.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно