Уявіть собі ситуацію: у свій день народження ви змушені покинути дім, де вам непогано велося, школу, друзів і переїхати до нового житла в іншому кінці міста, бо мама вирішила зійтися з черговим хлопцем. Нібито й нічого незвичного, мало що може трапитися в житті. Та, погодьтеся, у новій школі ще нікого з новачків не приймали за хлопчика замість дівчинки. Саме таке непорозуміння трапилося з Симоною – героїнею книжки «Диваки і зануди» шведського письменника Ульфа Старка.

Усе пішло не так від самого ранку. Мама Симони, яка не може поводити себе як звичайнісінька мама, забула про день народження доньки; під час переїзду загубився їхній пес Кільрой, з яким Симона ділила свій смуток і була нерозлийвода; наступного дня з лікарні в жіночих чоботах та самих кальсонах втік її дідусь. А тепер ще й «щонайзанудніший зануда» Інґве буде жити з ними. Та життя викинуло нового коника: у новій школі Симону, якій не раз завдавало прикрощів її нешведське ім’я, прийняли за хлопчика Симона!

Однак дівчині нема коли пояснювати всім, що це – непорозуміння. Її накрила холодна хвиля життєвих турбот: конфлікти з мамою, важкі стосунки з Інґве, турбота про хворого дідуся, пошуки улюбленого собаки. Але й на цьому маленькі демонята, як їх називав дідусь, не припинили жартувати з Симоною – дівчинка, яка й далі прикидається хлопцем, закохується в однокласника Ісака і одночасно мусить відбиватися від зазіхань Катті.

Події у «Диваках і занудах» майже не виходять за межі двох просторових центрів: будинку – з мамою, Інґве, дідусем, сусідом Аксельсоном і школи – з панною Вершкове Тістечко, Ісаком, Катті та іншими однокласниками. Але, незважаючи на таку обмеженість в місці і часі (події розгортаються протягом тижня), історія торкається багатьох питань, які так чи інакше виринають в житті підлітка: складні стосунки з батьками, непорозуміння з однолітками, перше кохання і перші втрати. І треба віддати належне 12-річній Симоні, яка мужньо справляється з тими складнощами, які їй одне за одним підкидає життя.

Стосунки дідуся, Симони і мами Ольги дуже нагадуються історію Тоніно, дідуся Оттавіано і його доньки Фелічіти з книжки «Мій дідусь був черешнею» Анджели Нанетті. Саме дідусь-дивак, як ніхто інший, і без слів розуміє Симону. Він для неї – «добрий мудрий Бог», який приємно пахне землею. З дідусем у дівчинки пов’язані найщасливіші моменти дитинства, про які вони щоночі згадують, лежачи на ліжку і роздивляючись нічне небо: «І ми разом заходилися згадувати то се, то те, не помічаючи, як збігав час. На мене, ніби в дитинстві, війнуло прохолодою лісів, де росла чорниця й малина, де витикали з трави свої голови гадюки, яких ніхто не боявся, хоч вони й крутили ними. Я пам’ятала, як ми відразу висихали після дощу чи плавання під гарячим сонцем. Наші спогади мерехтіли серед ночі, як сонячні прогалинки».

На дівчинку навалилося забагато неприємностей, щоб вона могла стримувати свої почуття. Симона сердиться на маму, яка не схожа на звичайних турботливих і ніжних матусь, на зануду Інґве, навіть коли той приносить їй нового цуцика, на Ісака й Катті, бо не може розібратися у своїх почуттях до них… І до останнього не вірить, що її дідусь, її мудрий Бог, скоро піде від неї назавжди: «Учорашня темна вода увірвалася у віконну шпарину й нагорнула мене крижаним немилосердним холодом. Так мені здалося. Я міцно стиснула його [дідуся] руку. Я зрозуміла».

Одразу хочеться відзначити глибоку образність тексту. Читаючи книжку, так і відчуваєш, як місцями проймає холодний вітер чи накриває крижаною хвилею. Природа – це мальовнича трансляція тих почуттів, які так намагається не виказувати Симона. Чи не найчастіше зустрічається слово хмара, яке, ніби своєрідний барометр, визначає настрій Симони: то це чорні грозові хмари, то густі темні, між якими мерехтять зірки, то пелехаті літні. Коли життя Симони починає потроху налагоджуватись, проясняється й небо. Так же часто згадуються море, хвилі, вода як символи внутрішніх протиріч і хвилювань, як дзеркало людських почуттів: «За крисами фетрового капелюха я загледіла дідусеві очі. У них відбивалася блакитна вода, що струмками текла по щоках».

Світ Симони, як і кожного з нас, – це світ диваків і зануд, нормальних і ненормальних. І саме дідусь вчить онучку головної мудрості: «…для таких диваків, як ми, ні в чому немає певності. Якби все було зрозуміло й просто, то не було б ніяких диваків. Тоді й Бог був би занудою і тільки те й робив би, що скиглив. Тоді краще б уже померти. Крий Боже прожити життя занудою!». Бо що ж то за нудне буде життя, якщо всі стануть занудами?! Якщо всі рухатимуться повільними кроками лише добре протоптаними стежками, боячись оступитися. Хто тоді робитиме маленькі і великі відкриття? Диваків же не зупиняють ніякі течії, навіть найнебезпечніші. Бо вони не бояться здаватися дивними чи незрозумілими – бути не такими, як усі.

«Диваки і зануди» Ульфа Старка – це не драматична історія, яка тисне на читача тягарем філософських проблем. Наскільки місцями щемить від змальованих деталей, почуттів, настільки моментами стає смішно. Бо хіба не в цьому полягає ще одна мудрість – дивитися на життя з посмішкою і оптимізмом. Адже після шторму і бурі завжди виходить сонце і настає затишшя.