Корисне і прекрасне: унікальні енциклопедії людського світовідчуття
23.01.2018
Ми звикли цінувати пізнавальну літературу, — байдуже, для дітей вона призначена чи для дорослих — здебільшого за інформацію, яка видається нам корисною, важливою та потрібною для комфортного існування у світі. Звикли ми й до того, що книжки такі потрібно сприймати переважно раціонально-інтелектуально. Мовляв, зміст у них важливіший за форму, тому ми просто читаємо текст, вивчаємо малюнки, запам’ятовуємо деталі та майже не зважаємо на естетичну складову. Але книжки-картинки Романи Романишин та Андрія Лесіва «Голосно, тихо, пошепки» та «Я так бачу» цілком здатні зруйнувати ці уявлення про пізнавальну літературу. Чому? Головним чином тому, що обидві не просто розповідають про те, як ми сприймаємо світ, а буквально занурюють читачів у світ чуттєвий. Світ звуків і образів, символів і натяків. Світ, сповна пізнати який можна лише через синестезію, дозволяючи різним органам чуттів працювати суголосно, а відчуттям переплітатися.
Міра Київська, Букмоль
Насправді ж колір є засобом, яким можна безпосередньо впливати на душу. Колір — це клавіші; очі — молоточки; душа — багатострунний рояль. Художник — рука, яка за допомогою тієї чи іншої клавіші змушує вібрувати людську душу.Василь Кандінський, «Про духовне в мистецтві. Особливо у живописі»
Почнімо знайомство з цією невеличкою серією з видання про слух, звук і тишу, про голос і мовчання, про звуки, які ми чуємо і яких не чуємо, — з книжки «Голосно, тихо, пошепки», що з’явилася у «Видавництві Старого Лева» у 2017 році та вже встигла отримати чимало престижних нагород, зокрема BIB PLAQUE на Бієнале ілюстрації в Братиславі.
Навіть якщо зовні «Голосно, тихо, пошепки» не сильно вирізняється на тлі інших дитячих нон-фікш видань, увагу, завдяки великому формату, лимонно-жовтій обкладинці та дизайну загалом, привертає одразу. Ба більше, через палітру кольорів та стиль малюнків, що є дещо суголосним з ілюстраціями Романи та Андрія до збірки віршів Олени Гусейнової «Супергерої», вона може видатися аж занадто яскравою. Проте вже після першого прочитання (а одного разу, повірте, вам не вистачить) стає зрозуміло, що це не випадкова зрада м’яким пастельним тонам, які ми так любимо у дитячих книжках. Що кожна сторінка тут продумана чи не до найменших дрібниць. Що і форми, і шрифти, і кольори, і їхня відсутність — усе навдивовижу символічно, усе відіграє важливу роль для того, щоби читачеві вдалося буквально відчути строкате різноманіття світу звуків.
Око більше та сильніше приваблюють світлі кольори, а ще сильніше і ще більше яскраві та теплі тони: кіновар притягує і манить нас, ніби вогонь, на який людина завжди ладна жадібно дивитися. Від яскравого лимонно-жовтого очам через певний час боляче, як вуху від високого голосу сурми. Око стає неспокійним, не витримує тривалого погляду на цей колір і шукає занурення та спокою в синьому або зеленому.Василь Кандінський, «Про духовне в мистецтві. Особливо у живописі»
Як і в багатьох інших пізнавальних книжках, звичного сюжету в «Голосно, тихо, пошепки» немає, але водночас є те, що привносить гармонію, динаміку та певний лад у візуальний та вербальний наративи — рух від абсолютної тиші до вибуху, від вибуху до тиші, від тиші до пошепки. Є та ж таки корисна, важлива та потрібна енциклопедична інформація: і про те, що таке звуки, звідки вони беруться та якими бувають, і про те, як і чому ми їх чуємо та використовуємо, і про те, як жити та розуміти одне одного без звуків, у тиші. Крім того, є герой, який супроводжує читача майже від початку і до кінця книжки. А, отже, є й натяк на історію, яку читачі, якщо захочуть, зможуть для нього вигадати.
І, звісно, є філософська глибина, адже попри лаконізм малюнків та тексту, що є властивим усім Аґрафчиним книжкам, «Голосно, тихо, пошепки» не просто інформує читачів, розповідаючи їм щось нове про світ, але й спонукає подумати про важливе для всіх та кожного, пояснює, чому важливо розуміти інших, нагадує, що ж насправді означає «слухати, чути та відчувати світ».
…легко помітити, що одна форма підкреслює значення якого-небудь кольору, а інша, навпаки, зменшує його. […] З іншого боку, зрозуміло, що невідповідність між формою і кольором не повинна розглядатися як щось «негармонійне», навпаки, така невідповідність відкриває нові можливості, а також і гармонію.Василь Кандінський, «Про духовне в мистецтві. Особливо у живописі»
Окремої уваги заслуговує у «Голосно, тихо, пошепки» поліграфія, адже рельєфної обкладинки справді хочеться торкатися і торкатися, а кольори не просто яскраві, але й змінюються в залежності від освітлення. Іншими словами — поява цього видання тільки тішить. Як тішить і те, що «Голосно, тихо, пошепки» є частиною диптиху, продовження якого — така ж яскрава, вишукана, філософська та лаконічна книжка-картинка «Я так бачу» — з’явилося у «Видавництві Старого Лева» на початку 2018 року.
Так само, як і перша частина диптиху, книжка «Я так бачу» має свого героя — цього разу значно помітнішу героїню, яка подорожує сторінками книжки та безпосередньо звертається до читачів, уже з перших сторінок захоплюючи їхню увагу вельми поетичною розповіддю про своєрідне творення Всесвіту з нічого — про цілковиту темряву та появу світла. Світла, завдяки якому ми, розплющуючи зранку очі, бачимо різноманітні предмети навколо та себе самих, розрізняємо різні емоції, прочитуємо символи та знаки й помічаємо купу інших цікавинок, серед яких знайшлося місце і для кадру зі знаменитої стрічки «Земля» Олександра Довженка, і для картин Малевича, Брейгеля та Мондріана. Не забули автори книжки згадати і про те, що залишається прихованим від наших очей — атоми, повітря, гравітацію, чорні діри та душу, в яку можна тільки повірити.
Як саме влаштовано людське око? Скільки кольорів і відтінків воно здатне розрізнити? Які прилади допомагають нам бачити щось неймовірно дрібне та дуже далеке, а які просто поліпшують зір? Що таке шрифт Брайля і для чого на тротуарах існують рельєфні смуги та крапки? Чому не варто вірити усьому, що ми бачимо? Чиї очі бачать краще, ніж людські? Що таке естетика? Чому люди прагнуть до прекрасного? І чому бачення — це зрештою не лише зір? Відповідаючи на ці та інші запитання, автори книжки залишають простір для інтерпретацій і задають нові, які неодмінно захочеться обміркувати наодинці й обговорити з іншими.
І хоч обсяг фактичної інформації в обох книжках є дещо меншим, ніж у багатьох енциклопедіях, розрахованих на читачів віком від 7 років, гортаючи їх, варто завжди залишатися уважними та зважати на деталі, адже, якщо вірити написаному, лише «тоді все стане ясно».
Крім того, обидва видання якнайкраще переконують і дітей, які тільки-но починають накопичувати свій літературний досвід, і спокушених дорослих читачів у простій істині — організм кожної людини не менш дивовижний, складний і загадковий, ніж навколишній світ.
Романа Романишин, Андрій Лесів Голосно, тихо, пошепки / текст та ілюстрації Романи Романишин та Андрія Лесіва (Аґрафка). — Львів: Видавництво Старого Лева, 2017.
Романа Романишин, Андрій Лесів Я так бачу / текст та ілюстрації Романи Романишин та Андрія Лесіва (Аґрафка). — Львів: Видавництво Старого Лева, 2018.
Коментарі
Щоб залишити коментар, необхідно