Майбутнє складається з дрібниць. Кожен із нас є математичним чудом, що складається із часникового подиху хлопця, який невдало залицявся до вашої матері перед з’явою на сцені вашого батька, і розв’язаних шнурків подруги вашої бабці перед тим, як вони звернули на вулицю, де проїжджав на велосипеді ваш дідо, що, своєю чергою, на шляху зупинявся витягнути штану із цепка. Якби не ті 10 секунд, ці слова читали б уже не ви.

Коротше кажучи, ймовірність того, що на цей світ народитеся саме ви, була мінімальна, можливо, одна з мільярда. І все-таки ви тут. Вітаю.

Непоганий початок книжкової рецензії, еге?

Дрібниці вирішують усе, але…

Й от ми тут. Наступне велике питання: що із цим робити? У вас (нас) водночас типовий і все-таки відмінний від усіх інших мозок. Швидше за все, ви дуже добре здатні робити певні речі й дуже погано — інші речі. Ваші сильні сторони, якщо розібратися, водночас є і вашими слабкостями. Й от перед математичним чудом під назвою «я» постає завдання — явити інше, цього разу вже рукотворне, математичне чудо і знайти своє місце в цьому житті, де ви потрібні саме такі, як ви є, і знайти людей, які доповнять саме вас, а ви доповните їх.

І тут, із цієї лінії на піску, для мене починається перший дорослий роман Голлі Смейл (або Смайл) «Комплекс Кассандри», авторки популярної підліткової серії про дівчину Ґіка, письменниці-аутистки, як вона сама про себе пише в подяках. На початку роману головна героїня Кассандра в жалюгідному становищі. Вона зовсім самотня, нездатна налагоджувати соціальні зв’язки, працює до свого скоропостижного звільнення на першій сторінці книги у сфері, що тримається якраз на налагодженні соціальних зв’язків, — піарі. Її кидає хлопець, якого вона, напевно, кохає, хоч вони підходять одне одному, як корова й сідло, а сусіди по квартирі не дочекаються її виселення. (У Лондоні наразі житло настільки дороге, що більшість людей не може собі дозволити сплачувати оренду самотужки, тож шукає компаньйонів, як Шерлок Холмс шукав доктора Ватсона, от тільки в більшості випадків результати такого співжиття набагато убогіші).

Із самого початку ми, як читачі, розуміємо, що з Кассандрою «щось не так». І мова не про те, що вона бачить кольори, але не відчуває емоцій у звичному розумінні цього слова, що вона надто буквальна, часто надто прямолінійна, не зчитує соціальних ситуацій там, де ми, читачі, зчитуємо їх. Кассандра загалом нормальна, найнормальніша з нормальних: вона дуже освічена, прогресивна, працьовита, володіє високим рівнем самоусвідомленості та самоіронії, дбає про кордони інших людей. Але нас одразу ж накриває відчуттям того, як шалено вона старається вписатися. І наскільки це їй важко. Це неправильно. Щоденне життя нормальних людей не повинно бути таким важким, таким натужним. Тут або ти ненормальний, або життя… не твоє.

Й от Кассандра вирішує, що це вона ненормальна, і навіть отримує шанс усе змінити. Магічну здатність повертатися в часі й перегравати невдалі ситуації свого життя, ситуації, де вона повелася «ненормально», не так, як мала. Така зав’язка сюжету. І начебто все йде за планом. Ось-ось вдасться. Ось-ось усе налагодиться. Ви багато сміятиметеся, спостерігаючи за спробами Кассандри, ви сподіватиметеся, як вона… Але вночі, коли до більшості людей середнього віку приходять тяжкі, як темна матерія, думки… або, за деякими версіями, проблиски правди, Кассандра міркує:

«...раптом розумію: я подорожую в часі не для того, щоб виправити те, що зробила не так, чи переглянути рішення, які ухвалила. 

Я намагаюся виправити себе»

Тож, можливо, щастя полягає в іншій крайності? Можливо, ті люди, що за три секунди сходяться з абсолютними незнайомцями, щасливіші? Можливо, тим, кому треба не рутина, а спонтанність, рух, зміна декорацій, швидкість, проте не глибина, легше в житті? Тут на сцені з’являється сестра Кассандри, Артеміда. (Зверніть увагу на імена: ви правильно згадали персонажів давньогрецької мітології.) І якщо поведінка Кассандри одразу ж змушує нас пригадати про аутизм, Артеміда — це явний РДУГ. І так, на перший погляд, це наче простіше. Легкі знайомства, веселощі, пригоди. Проте за все є ціна. Неуважність, ризиковані ситуації, нещирі друзі, безлад, який так важко приборкати…

Чи, може, легше так званим нейротиповим людям? Можливо, їхня типовість — це ключ до розуміння життя, до успіху, запобіжник від екзистенційних криз. Можливо, Сел, сусідка Кассандри, це підтвердить: «Що зі мною не так? Чесно, я думала, що у тридцять знатиму, що робити зі своїм життям, та я й гадки не маю. Я не знаю, чого хочу. Я не знаю, чого не хочу. Я не знаю, що зробить мене щасливою». Жодна конструкція мозку не робить нас щасливими, чи навіть більш пристосованими, чи кращими, чи гіршими. Жодні перегравання дрібних епізодів не врятують життя в неправильній початковій системі координат. У неправильному місці. Можливо, з хорошими, але «ненашими» людьми.

Тож який тоді вихід?

У житті — невідомо. У романі письменниця пропонує свою версію з двох складників. Перша — сміливість. Сміливість поглянути правді у вічі, зрозуміти, ким ти є насправді, часто означає мить (а, можливо, і не мить) вільного падіння, якого ми всі так боїмося. Мить невідомості, втрати дрібного комфорту чи й не просто комфорту, а всього. «Я не повинна бути тут… Я несумісна із цією професією. Ненавиджу громадськість, не люблю зв’язків, мені не подобається зволожувальний крем "Акулячоїшкіри", і мені не допоможуть ніякі подорожі в часі, щоб це виправити». Готові сказати таке на піку професійного успіху, розвернутися і піти… знову почати все з нуля? Страшно? Отож.