«Коко 2.0» — новий роман автора українських бестселерів Доржа Бату, у якому продовжуються пригоди, що розпочалися у книжці «Моцарт 2.0».

Хто ж не знає легендарну мадемуазель Шанель, творчиню маленької чорної сукні, твідового костюма, парфумів №5 та інших революційних модних штучок? Дивовижно, але її ідеї і досі не втрачають популярності. Виявляється, що після своєї смерті Ґабріель Шанель, як і Моцарт, змогла стрибнути крізь час і простір та замешкала в Нью-Йорку ХХІ століття! Доля підкидає геніальній кутюр’є все нові і нові сюрпризи: невгамовний Моцарт і його подруга Стася безслідно зникають. Першою ниточкою у розслідуванні стає загадкова записка, яку знаходять працівники Музею Метрополітен. Усе б нічого, але написана вона на малюнку самого Леонардо да Вінчі! Коко Шанель розуміє, що це чудова нагода з’ясувати, як і навіщо відбуваються мандрівки у часі, а головне — хто за цим усім стоїть.

Шукайте роман у книгарнях вашого міста, а поки читайте уривок із книги:

***

От буває прокидаєшся після вдалої вечірки, насилу розплющуєш очі і не розумієш, де ти, а часом, якщо вечірка вдалась на славу, то й хто ти.

— Що за… Вольфі, що, в біса, коїться? — Стася сіла на холодну підлогу і озирнулася навколо. Побачене вразило її так, ніби навколо була Нарнія, а не… Ні, таки це Нарнія. Широкі балки з якогось темного дерева на стелі, дерев’яна підлога з широких дощок, величезний камін на пів стіни, масивні прості меблі і білі стіни, без натяку на розетки, вимикачі і дроти. Стіни по краях були обрамлені візерунком у вигляді виноградної лози — подібний трафарет Стася бачила у Грицеві, що на Хмельниччині, у бабусі. Смачно пахло вогнищем і чимось печеним. І було до біса зимно, що ніяк не в’язалось із теплою тропічною Гренадою, куди вони з Моцартом щойно приїхали.

— Mein Schatz… Um Gottes willen, wo bin ich?

— Аби ж я знала… Ти цілий?

— Голова розколюється, просто жах! Ніби я випив пляшку шнапсу за раз!

— Та яку пляшку? Ми ж по келиху взяли! Я й не допила.

— Ти ніколи не допиваєш!

— То й що? Якщо у келишку щось є, не конче дудлити його до дна, що за залежність?

— Це не залежність, а пошана до винороба! Не допивати вино — це змарнувати продукт!

— Тобі б лише випити, Вольфі! Значно приєм… — Стася завмерла на півслові. — Де ми? Що відбувається взагалі? Чому ти у піжамі?! Господи, та я теж! — вони знову роззирнулися навколо. Дівчина скочила на ноги і завмерла — кімната мала настільки дивний і моторошний вигляд, що страшно було ступити й крок. Але від тих балок на стелі, вікон і меблів віяло чимось невловимо знайомим. Та чим — сказати було тяжко. Дівчину зараз цікавило лише, де вони і як тут опинилися.

— У мене таке враження, — пробурмотів Моцарт, — що десь я таке вже бачив…

— Де?

— Ну, меблі схожі на ті, що були у кімнаті на віллі Гандольфі*, де ми з батьком зупинялись, коли я був підлітком. Щоправда, інтер’єрчик тут дещо бідніший, бо на віллі…

— Господи, Вольфі, де це? Я ще не знаю усіх подробиць твоєї біографії!

— У Болоньї. Я там вчився. А потім ми з батьком були у Мілані, а потім…

— Ти хочеш сказати, що ми в Італії?! Чому в піжамах?! Нас викрали, коли ми спали?!

— Ем-м-м-м… Чесно, я не знаю…

— Цей довбаний чувак був правий! Цей Грегорі, копита йому в горлянку!

— «Копита в горлянку»? Це ти від адвоката Медісона набралась, mein liebes Fräulein? — засміявся Вольф. — А ти здібна учениця!

— Та хоч би й від нього! Але не це зараз головне! Грегорі! Ти пам’ятаєш, що сказав нам цей Грегорі?

— Той дивний добродій з двома колесами?

— Так, той, у візку!

— Знаєш, що мене вразило? Те, що він був дуже вправний з цими колесами!

— До біса колеса! Вольфе, ти пам’ятаєш, що він сказав?

— Та балакав там щось за чудовий клімат, і що ящірки тут кричать, до речі, mein Schatz, ці створіння настрашили мене до гикавки — я таких потвор лише у книжках бачив, це ж натурально дракони, лише без крил! Присягаюся, я не здивуюсь, якщо вони ще й плюються вогнем!

— Вольфі, це був лиш гекон!

— Я ж кажу — «дракон»!

— Вольфе!!!

— Що?

— Забудь про колеса і геконів! Забудь! Сконцентруйся! Ми у халепі, ти у піжамі, альо! Ти пам’ятаєш, що той Грегорі говорив?

— Oh mein Gott, nein! Це було в таверні, а там є як повеселитись замість того, щоб слухати якісь примарні балачки дивного добродія на колесах! Ну і до того ж цей люб’язний Грегорі з твоїх, ви говорили вашою мовою!

— Ум-м-м… Точно! — згадала Стася. — Але пам’ятаєш, спочатку ми говорили англійською!

— І німецькою! Тільки й пам’ятаю, що він був надзвичайно ґречний, мова в нього неспішна і вишукана, і німецька його… Була як моя, розумієш? Мені це здалося дивним.

— Мені також. Ну і взагалі він був дуже дивним, все розпитував, як ми познайомились, про тебе розпитував, про мене… Мені і це здалося дивним.

— Нагадай, де ти з ним познайомилася, Стейсі?

— Та на вулиці. На Лагун-роуд. Я тоді поїхала в імміграційний офіс, пам’ятаєш? Там він мене і гукнув, дорогу хотів спитати. Ми взагалі тоді тільки приїхали, я нічого не знала. А потім він так питає мене: «А ви, часом, не з України, панянко?». Так і сказав — «панянко». І як він дізнався? Мабуть, акцент…

— У тебе нема ніякого акценту, mein Schatz, можеш повірити моїм музичним вухам! Я відчуваю усі відтінки, напівтони і тембри, не кажучи вже про особливості вимови.Твоя англійська не відрізняється від вимови решти жителів Нью-Йорка. Навіть Пауль має приємний акцент, ніби добряче поїв молодих волоських горіхів…

— Горіхів?!

— Ну, знаєш, від них в’яже в роті і язик ніби злегка дерев’яніє, і звук «th»… — Стася було розсміялась, але у їхньому теперішньому становищі було не до сміху.

— Словом, він запросив нас у бар, ніби знав, що я тут не сама. «Приходьте зі своїм другом», — сказав він. Ну не знаю, може, він то з чемності сказав, а може, й ні…

— Що ти маєш на увазі, Стейсі?

— Та якось забагато збігів, знаєш… Спочатку він спитав, чи, бува, я не з України, потім оце… Ну а за пару днів, ми зустрілися в барі всі разом.

— Не схоже, що він хотів тебе підчепити!

— «Підчепити?!» Вольф! Дорікаєш мені тим, що я лаюсь, як Медісон, а сам говориш, як твій Лоренцо! «Підчепити!» — пирхнула Стася.

— Між іншим, Лоренцо тут ні до чого! — образився Моцарт. — Це Пауль мене навчив.

— Гонтар?! — здивувалась Стася і раптом запнулась. — Слухай, знаєш, у чому наша проблема?

— А в нас є проблема? — здивувався Моцарт.

— А ти поглянь навколо! Ти знаєш, де ми? І тут до біса зимно! А ми говоримо про бозна-що!

— То ходім подивимося, де ми.

— Чекай, то ти пам’ятаєш, що там той Грегорі говорив, чи ні?!

— Та не пам’ятаю я! У нас така розмова була… ну геть ні про що. Якась балаканина про погоду, про збіги, типу, що ви обидвоє з України і зустрілись отут, і про те, що несподіванки насправді не є несподіванками і ще різна маячня! А потім я задивився на одну дівчину з мотузками замість волосся на голові, і, знаєш, я їй сподобався!

Стася пхикнула.

— Не «мотузки», Вольфі, а «дреди».

— Хай там як! А ви у той момент почали говорити своєю українською мовою, мабуть, щоб я нічого не зрозумів! — ображено сказав Моцарт.

— О, господи! — ахнула дівчина.

— Що, мабуть, таки цей Грегорі підбивав до тебе клинці?

— Вольфе! Про клинці тебе теж Павло навчив?!

— А що з того? Ну хай і Пауль! Він мій друг, він поганому не навчить!

— Слухай-но! Які клинці? Ти бачив, у що він був вбраний? Я за десять років стільки не зароблю! По ньому видно, що він не з простих — від нього грошвою пахне за кілометр! Здалась йому якась офіціантка з Мангеттену! — відмахнулася Стася.

— Я б тебе попросив не говорити так про себе! — обурився Моцарт, — І взагалі, що це за…

— Згадала, що він мені сказав! — сказала дівчина.

— Що в тебе гарні очі?

— Дупа! Він сказав одну дивну штуку, — вона уважно подивилась Моцартові в очі і мовила: — Він сказав щось на кшталт: «Ви ще до кінця не усвідомлюєте, але вам двом слід розібратися з тим, що відбувається навколо повернення, котрого не мало статись».

— Що це за маячня? Він перебрав, чи що?

— Я перепитала його, що це означає, а він сказав: «Не зважай, щось тут спекотно після Нью-Йорка». А потім промовив ще одну дивну фразу: «Успіхів з Леонардо!». Ну а згодом, як ти пам’ятаєш, ми пішли додому.

— І дійшли, прошу зауважити!

— А останнє, що ти пам’ятаєш?

— Я ліг спати!

— І все?

— У піжамі! А що я ще мав пам’ятати?

— Ми нічого більше не пили?

— Ні! Ти, mein Schatz, надто нудна, для справді веселих вечірок!

— Моцарте!

— Що?!

— Ти більше нічого не пам’ятаєш?

— Коли я вже зовсім засинав, пам’ятаю, що чув тонкий свист, такий високий, що у вухах дзеленчало. А потім він обірвався, а потім…

— Свист! Я теж чула свист! А перед тим щось грюкнуло під нашими вікнами, ти не чув?

Моцарт не встиг відповісти, як за дверима вони почули якийсь шум.

Він скочив на ноги і намацав руків’я стилета, надійно захованого у потаємну пов’язку на руці — зі зброєю Моцарт не розлучався навіть уві сні. Затуливши собою дівчину, він затамував подих і приготувався зустріти того, хто б це не був. Нещодавній замах на Стейсі навчив його не чекати несподіванок, а самому бути несподіванкою.

У кімнату зайшов високий чоловік у засмальцьованій сірій накидці у плямах різних розмірів і відтінків. Сиве волосся хвилями спадало на плечі. Тяжкий погляд з-під густих брів вперся у налякану парочку, що стояла посеред кімнати.

— Джакомо! — покликав високий незнайомець. — Джакомо, у нас сьогодні гості!